17 травня відзначила 75-ліття Валентина Осінська – філолог з понад 15-річним стажем, активна громадська діячка. А ще улюблена молодша сестричка мого батька – поета, мовознавця, двічі репресованого Олекси Різникова. 10 років різниці у віці й територіяльна віддаленість (вона проживає в Смілі, він – в Одесі) не стали на заваді їхнім спільним інтересам та включеності в життя один одного.
Навчалась вона в україномовній школі, з якої вийшли відомі письменники Микола Вінграновський, Віталій Колодій, Станіслав Павловський, знаменитий художник Андрій Антонюк. Так сталось, що саме її першоклясницю ніс на плечах випускник-десятиклясник Микола Вінграновський 1 вересня 1955 року.
Закінчивши школу, вступила на українське відділення філологічного факультету Одеського університету ім. Іллі Мечникова. Концерти, щорічні колядування, участь у народному хорі, гурток польської мови, де познайомилася з медиком Анатолієм Осінським, майбутнім своїм чоловіком.
Незабутні зустрічі з Лесем Танюком, який ставив тоді п’єсу в Одеському українському театрі, з Миколою Вінграновським, який знімав на Одеській кіностудії фільми, з Миколою Холодним, який захищав диплом 1968 року, з Олексою Шеренговим, Анатолієм Колісниченком, Валентином Морозом, Володимиром Гетьманом, Богданом Сушинським, Георгієм Горстом, Володимиром Яворівським, Олегом Олійниковим, Галиною Могильницькою – тоді ще молодими і сповненими творчих задумів поетами й прозаїками.
Тоді ж вона познайомилися і з Марічкою Миколайчук, і з юною зіркою Ніною Матвієнко та її майбутнім чоловіком Петром Гончаром, з Іваном Дзюбою та з Євгеном Сверстюком.
Над цим щирим українським життям було недремне око всесильного КҐБ, що на початку 1970-их років розпочав новий виток боротьби з так званим українським націоналізмом.
Для Валентини – сестри Олекси Різникова, який відсидів вже 1.5 роки за антирадянську аґітацію, випробуванням став його новий арешт у 1971 році. Допити, залякування, обшуки, постійний нагляд і, зрештою, судилище над братом та його подільницею Ніною Строкатою-Караванською в травні 1972 року.
Постійна контроля КҐБ, що висіла над родиною Валентини, не дала здійснитись всім її плянам. Але була гарна сім’я, двійко розумних дітей – Мирослава та Богдан, вже дорослі онуки Роман та Назар, важка, але творча вчительська праця, учні, з якими щедро ділилась знаннями, чітка проукраїнська позиція та активна робота задля унезалежнення України – це все її цінний багаж життя.
У лютому 1989 року Валентина стала учасницею установчої конференції, на якій було прийнято статут і обрано керівні органи Товариства української мови ім. Тараса Шевченка (ТУМ), яке згодом стало основою Всеукраїнського товариства „Просвіта“ ім. Т. Шевченка. У вересні 1989 року вона – вже учасниця І-го (установчого) з’їзду Народного Руху України.
Очолювана нею смілянська організація ТУМ, яка стала справжнім осередком української культури, провадила активну діяльність. Валентина читала лекції з українознавства, з історії культури у військових частинах, на підприємствах. На її уроки про репресованих українських поетів відгукувався у 2000 році щомісячний всеукраїнський науково-методичний журнал „Дивослово“. Про організовану нею у Смілі у травні 2000 року літературно-краєзнавчу конференцію „Шістдесятництво. Опозиційний рух“, крім місцевих видань, писала й українська газета „Свобода“ в США.
А у 2006 році вона ініціювала видання збірника уроків вчителів Смілянщини з української літератури та краєзнавства, де були представлені унікальні, але маловідомі на той момент середньостатистичному вчителеві Ю. Горліс-Горський, М. Драй-Хмара, Т. Осьмачка, Н. Лівицька-Холодна, В. Коваленко, В. Захарченко та інші. В. Осинська стала також одним із засновників Благодійного фонду „Тодось Осьмачка“ та членом жюрі з присудження Всеукраїнської премії його імені.
А ще її любов – польська мова! У 1998 році вона разом з чоловіком Анатолієм за сприяння Левка Хмельковського, який працював на Черкаському радіо (нині редактор газети „Свобода“), заснувала культурно-освітнє польське товариство „Тясмин“. Очоливши товариство, вона організувала гурток-семінар польської мови, проводила перегляди відеофільмів, ознайомлювала бажаючих з історією та культурою Польщі, не раз возила дітей до Києва в Посольство Польщі, де діти перемагали в конкурсах й отримували нагороди. Назавжди в пам’яті учасників залишаться і спільні поїздки до Польщі, що відкривали їм нові горизонти можливостей, а також давали змогу розповідати полякам про незалежну Україну.
Статтю про неї заслужено внесено до ґрунтовної книги „Рух опору в Україні. Енциклопедичний довідник“, яку видав Осип Зінкевич у 2012 році. Особливо дорогою для неї залишається відзнака Народного Руху „За заслуги перед українським народом“, адже все життя працює вона саме для України та її народу.