На початку треба розкрити, що я стою на становищі, що від Голодомору 1932-1933 років загинуло 7-10 мільйонів українців. Ніколи у моєму життю я не досліджував це число у радянських архівах. Я не вважаю себе компетентним, щоб самостійно встановлювати число жертв, але вважаю себе здатним на відповідному рівні оцінити чи Голодомор був геноцидом. Не знаю українського демографа чи історика у діяспорі, який заперечує, що Голодомор був геноцидом, незважаючи на кількість жертв.
Мені трохи соромно за наш так званий науковий світ. Не знаю іншого народу, який у більшій чи меншій мірі сам активно працює для історичного применшення найбільшої трагедії свого народу.
Недавно з’явилася заява проти встановлення цифри жертв Голодомору Національним музеєм в Україні у кількості 10.5 мільйонів. Ця заява має понад 200 підписів осіб різної категорії – від науковця до фармера і пенсіонера. До мене також звернулися з пропозицією підписати, не знаю, в якій категорії – науковця чи фармера чи просто пенсіонера. Я відмовив. Не зрозумілим для мене є список і окреслення кожного заявника. Особливо неясним для мене було таке твердження: „За результатами наукових досліджень, здійснених фахівцями різних країн, діяпазон оцінок втрат української людности внаслідок Голодомору лежить в межах від 2.6 млн до 5.0 млн. За оцінкою Інституту демографії та соціяльних досліджень імені М.В.Птухи НАН України – 3.9 млн. Результати досліджень демографів оприлюднені в провідних українських та авторитетних закордонних виданнях (і визнані міжнародною спільнотою). Авторитетні історики та демографи вказали на цілу низку фальсифікацій і методологічних помилок експертизи та піддали суворій критиці її результати. Вони не заперечують можливости зміни усталеної та юридично закріпленої цифри втрат, проте вважають, що це буде можливо лише у разі появи нових науково перевірених арґументів“.
Чи всі заявники приймають цю цифру 3.9 млн осіб, яку я особисто і професійно уважаю кривдою для жертв? Фактично на цю позицію обстоюють шість науковців: п’ять з Інституту ім. Птухи і один з Америки. Це Наталія Левчук, Т. Г. Боряк, Олег Воловина, Омелян Рудницький, Алла Ковбасюк і Наталя Кулик. Єдине так зване авторитетне закордонне видання це „Nationalities Papers“. Тобто, це єдине джерело і відносно другорядне з певним упередженням як окреслюється у науці. Тим більше, що не завжди користується рецензіями колеґ.
Без критики цього Інституту чи видання, „Nationalities Papers“ – це дослідження вперше вийшло у 2015 році, і від того часу з’являються тільки його передруки чи переклади без нових доповнень. Тобто, за шість років ці чи інші демографи чи історики, які пропаґують цифру 3.9 мільйонів, не спромоглися видати ані дослідити нічого нового або для ревізії або для підтвердження.
Тому, відкидаючи заяву колишніх радянських науковців (бо перший заявник радянський науковець який встановив цифру 3.5 мільйона ще за СРСР і довго арґументував, що це не був геноцид) і фармерів, закликаю тих, котрі підписали, а є фактичними фахівцями, або мають претензії до експертизи, продовжувати дослідження. Встановлення кількости жертв вимагає не тільки історія, але ті жертви, котрих ми досі не обчислили.
Деяка українська преса вважає, що ця тема дуже спірна, і тому відмовляється від публікації, задовольняючи себе, що тема контроверсійна і є різні погляди. Це надто важлива тема, щоби її просто іґнорувати. Іґнорування робить кривду жертвам. Досліджуймо, пишімо і публікуймо, бо невинні жертви варті того, щоби їх постійно і ще довго згадувати.