Частина 2 (Частина 1)
Про „активні заходи“ супротивника і не тільки
28 червня, акурат за два дні до підписання втаємниченої угоди між КНР та Україною, за два місяці до ймовірної зустрічі В. Зеленського і Дж. Байдена, в журналі „The National Interest“ побачила світ стаття редактора цього видання, старшого наукового працівника з оборонних та зовнішньополітичних досліджень Інституту Катона Теда Ґалена Карпентера (Ted Galen Carpenter) під провокативною назвою „Чому Україна є небезпечним і негідним союзником“ („Why Ukraine Is a Dangerous and Unworthy Ally“).
Співпало? Можливо. Втім, найімовірніше, йдеться про конкретний „активний захід“, націлений проти української держави.
Тед Карпентер заявляє, що Україна є стратегічною пасткою, а не стратегічним активом для США. Автор цілеспрямовано обробляє читачів, стверджуючи, що сучасне українське керівництво – це відверто „погана компанія“ для Америки, це небезпечний союзник, здатний втягнути США у великі неприємності. Т. Карпентер акцентує: „У стратегічному пляні Україна – це „пастка“ для США, великий ризик втягування Америки в непотрібну війну. Україна здатна зіграти в історії Америки таку ж ролю, яку Сербія зіграла в історії царської Росії 1914 року“.
Дюжина російських сайтів оперативно переклала цей ретельно підготовлений текст за підказкою, треба думати, “товаришів у цивільному”, або ж у подробицях переказала зміст ориґіналу.
Ця виразно антиукраїнська публікація – лише один із багатьох прикладів активних заходів російських спецслужб.
За лаштунками Центру національних інтересів стоїть такий собі Дімітрі Саймс (Дмітрій Константіновіч Сіміс) – вихідець з СССР, публічно відомий як “друг Путіна”. Сумнівні зв’язки Д.Саймса з Кремлем у різний час викликали зацікавився у ФБР і американського Конґресу. Бо створені Д.Саймсом у США журнал і так званий Центру національних інтересів давно стоять на сторожі інтересів Кремля.
Прикметно, що членом наглядової ради The National Interest, є депутат російської Державної думи Олексій Пушков, до якого уряд США запровадив санкції через російське вторгнення в Україну.
Історія Діми Сіміса, молодого науковця, заступника секретаря комітету ВЛКСМ Інституту світової економіки і міжнародних відносин, лектора-міжнародника Московського міського комітету КПСС викликає чимало запитань. І справді. 3 липня 1972 року Д. Сіміс несподівано подав заяву про звільнення у зв’язку з наміром еміґрувати до Ізраїлю. Заступник директора інституту Євгєній Примаков заяву підписав. Не зволікаючи. І вже наприкінці року, мов за помахом чарівної палички, Д. Сіміс отримав дозвіл на виїзд до Ізраїлю. Втім чомусь опинився в США, де перетворився на Dimitri Simes (President and CEO of The Сenter for the National Interest).
Згодом Сіміс-Саймс в одному з інтерв’ю розповів: „Перші роки свого професійного життя я провів в Інституті світової політики і міжнародних відносин, працюючи на людину, яку звали Євген Максимович Примаков“.
Кілька штрихів з біографії Є.Примакова: власний кореспондент газети „Правда“ на Близькому Сході, де під прикриттям посади „журналіста“, ймовірно, виконував завдання совєтської розвідки; член Ради Безпеки СССР, очільник Першого головного управління КҐБ СССР (зовнішня розвідка); директор Служби зовнішньої розвідки Російської Федерації…
Хай там як, але підписана 30 червня угода між Китаєм і Україною в контексті статті Карпентера прибириє дивного забарвлення…
Того самого дня, 28 червня, на сайті Міністерства закордонних справ РФ, а також в „Коммерсанте“ і журналі „Россия в глобальной политике“ побачила світ програмова стаття очільника МЗС Росії Сергія Лаврова „Про право, права і правила“.
Логіка завжди „похнюпленої коняки“ прямолінійна до нудоти. Мовляв, у світі всі неправильно чинять, неправильно розуміють, неправильно думають. Лише Росія в усьому має рацію, правильно думає і розуміє. Мовляв, росіяни наодинці проти всього світу…
На перший погляд, стаття С.Лаврова – це банальне віддзеркалення давніх традицій московитів у їхній внутрішній і зовнішній політиці. Це коли у Московії, крім ворогів зовнішніх, є ще ворог внутрішній, який водночас є наймитом світового антихриста/буржуїнства/імперіялізму. С. Лавров висловлюється дипломатично, проте сигнали, які він подає, гамузом узяті з арсеналу „активних заходів“ Московії: „Росію звинувачують в „аґресивній політиці“ в ряді реґіонів, фактично видаючи за таку лінію Москви на протидію ультрарадикальним і неонацистським тенденціям у політиці сусідніх країн, які пригнічують права росіян, як і інших національних меншин, викорчовують російську мову, освіту, культуру. Не подобається і те, що Москва заступається за країни, які стали жертвою західних авантюр і піддалися нападу міжнародного тероризму із загрозою втрати державности, як це відбувалося в Сирії“.
А як тоді розуміти, що японці, наприклад, в офіційних документах почали звертати увагу на воєнну загрозу для себе з боку Росії – міністр оборони Японії Нобуо Кісі зазначив, що Росія активно нарощує військову присутність на Далекому Сході.
С. Лавров у статті дипломатично не називає країн, котрі „пригнічують права росіян, як і інших національних меншин, викорчовують російську мову, освіту, культуру“.
Бо, напевно, пам’ятає, що Держдума, наприклад, ухвалила, а В. Путін підписав закон про небажані організації. Йдеться про підготовку до тотальної, як полюбляють висловлюватись московити, „зачистки“ інформаційного та інтелектуального простору РФ від альтернативних думок.
1995 року Умберто Еко в есе “Вічний фашизм” навів 14 ознак фашизму.
Письменник зазначив, що якщо з цього списку в суспільстві спостерігається 6-7 ознак, то воно близьке до настання фашизму. Аналізуючи статтю Лаврова, в тексті можна натрапити на згадані ознаки.
Алєксандр Проханов у 1992 році безапеляційно заявив: „Важливо, щоб держава збереглась, причому, які сили приведуть до створення цієї держави, власне, вже байдуже. Нехай навіть фашизм буде, тому що якщо можна побудувати велику Російську державу ціною фашизму, я б і на це пішов“.
Чи знає В. Зеленський, який конче хоче зустрітися з В. Путіном, справжню історію російського фашизму-рашизму? Чи усвідомлює президент України облудність пропозицій головного російського дипломата – „пропонуємо обговорити завдання демократизації міжнародних відносин“?
Про правду і кривду
Є в статті російського дипломата фраґменти, де С. Лавров геть „пустився берега“:
„Не приживеться на Заході древній російський звичай, коли вдарили по руках – без всяких документів – і свято тримають своє слово“.
Не полінуймося зазирнути в історію. Представниками різних народів і станів зафіксовані цілком інші „древні російські звичаї“. Так, данський посол у Росії (1709-1712) Юля Юст характеризував росіян і російських достойників як “пихатих, чванькуватих, які всіх у чомусь підозрівають, скупих, шкаредних, дрібничкових, тупих, грубіянів, незграбних, брехливих, неосвічених“.
„Русскій є найбільший і найнахабніший брехун у всьому світі“ (Іван Тургенєв). „Русскому збрехати, що висякатися“ (Н. М. Карамзін). „Російська людина вміє бути святою, але не може бути чесною“ (Константін Леонтьєв, російський філософ).
„Росіяни навіть не здатні мати розум і совість, а завжди мали одну підлість“ (Владімір Соловйов, російський філософ). „Немає в цьому світі дрібнішої, сволочнішої і хамовитішої особини, ніж кацап. Народжений у нацистській країні, вигодуваний пропаґандою нацизму, – цей ублюдок ніколи не стане Людиною. У його країни немає друзів – або холуї, або вороги. Його країна здатна лише погрожувати, принижувати і вбивати“ (Алєксандр Солженіцин).
А це вже спостереження наших сучасників: „На жодні урядові переговори з росіянами немає ніякого сенсу їхати. Вони говорять тільки з позиції сили, абсолютно іґноруючи міжнародне право, будь-які закони, все, на чому стоїть цивілізований світ. Єдине, чого вони бояться, – це щоб їх хтось не обдурив. Що їм не вистачить спритности розгадати чийсь хід, бо відверто з ними говорити на рівні міжнародного права – пуста розмова. Вони постійно демонструють боярський менталітет: „Ось ми так, а ви – як собі хочете“ (Лариса Скорик).
Володимир Крижанівський, перший Надзвичайний і Повноважний Посол України в Російській Федерації наголошує, що треба вичитувати до кожної літери, до кожної крапки і коми будь-який документ, укладений з росіяним. Бо вони можуть в останній момент щось утнути. Так, у Массандрі на перемовинах з поділу Чорноморської фльоти колишнього СССР у вересні 1993 року представники російської делеґації, як дрібні злодії, з подачі Юрія Дубініна, заступника міністра закордонних справ Російської Федерації, в останній момент зробили в документах правки без відома української сторони.
„З Росією вже ніхто не хоче мати справ. Вона сама себе ізолювала від решти світу, і тепер світ, своєю чергою, не хоче мати з нею жодного контакту. І нинішній кремлівський режим дійсно не заслуговує того, щоб з ним спілкувалися демократичні держави“ (Володимир Огризко, український дипломат, міністр закордонних справ України з грудня 2007 до березня 2009).
Ще кільки одкровень з арсеналу „активних заходів“ С. Лаврова: „Однак, судячи з практичних дій Заходу за останні роки (включаючи істеричну реакцію на захист Москвою прав росіян після підтриманого США, НАТО і ЄС кривавого державного перевороту на Україні в 2014 р.), там, мабуть, думали, що все це – не дуже серйозно: мовляв, проголосила Росія свої принципи – і добре. Конфронтація, чим би вона не була викликана, – не наш вибір. <…> Продовжимо сприяти створенню такої культури міждержавного спілкування, яка ґрунтувалася б на вищих цінностях справедливости і дозволила і великим, і малим країнам розвиватися мирно і вільно. Завжди залишаємося відкритими для чесного діялогу з усіма, хто проявляє зустрічну готовність до пошуку балянсу інтересів – на міцній, непорушною основі міжнародного права. Такі у нас правила“.
Про московські „правила“ високий достойник міг би й помовчати. Вони незмінні впродовж століть. 300 років тому Московія привласнила історію Київської Русі. На основі історичних фальшувань 22 жовтня 1721 року Петро I оголосив країну Моксель Російською імперією, а московитів – росіянами. У законних спадкоємців Київської Русі – українців – була вкрадена історична назва Русь.
І знову про „активні заходи“ з боку Росії. 30 червня президент РФ В. Путін під час щорічної прямої лінії знову назвав українців і росіян одним народом.
Кілька фраґментів з виступу російського вождя тією чи іншою мірою розкривають його стратегічні й тактичні пляни і задуми: „Почну з сумного. Колись, на жаль, розпалася наша загальна батьківщина, і ядро цієї держави. Росія втратила майже половину економіки населення і території, в які століттями вкладала свої ресурси.
Я вже говорив про це: відновлювати СССР неможливо, безглуздо і недоцільно, ми можемо зіткнутися соціяльними питаннями і питаннями розмивання етнічного ядра. <…> Наш народ надзвичайно духовний, з глибокими історичними та культурними коренями. <…> У нас багато було славних періодів в історії Росії. Ще допетровських часів, Петра I, який провів великі реформи, які змінили країну. У період Катерини Великої були зроблені найбільші територіяльні придбання, ну а скажімо в період правління Александра I Росія перетворилася в те, що сьогодні називається Супердержава, абсолютно очевидний факт. Тому все це, та й багато іншого може і повинно нами вивчатися, ми повинні пам’ятати про це, віддавати шану всім, хто досяг цих результатів і бути гідними їхнього прикладу“.
Коментувати ностальгійні імперські інвективи – зайве. Разом з тим слід зазначити, що захоплюючись брутальними діяннями творців Російської імперії В. Путін 2 липня 2021 року підписав Указ „Про стратегію національної безеки Російської Федерації“.
У цьому документі, як і в статті С. Лаврова, є низка тез, які викликають і здивування, і тривогу: „Зовнішня політики Російської Федерації повинна сприяти підвищенню стійкости системи міжнародних відносин, які спираються на міжнародне право…“; „Російська Федерація необґрунтовано звинувачується у порушенні міжнародних зобов’язань, проведенні кромп’ютерних атак, втручанні у внутрішні справи іноземних держав. Російські громадяни і співвітчизники, які проживають за кордоном, зазнають дискримінації і відкритому переслідуванні“; „досягнення цілей державної політики у сфері збереження НАРОДУ Росії…“; „захист національних інтересів і громадян Російської Федерації за межами її території“; „підготовка економіки Російської Федерації, <…> органів місцевого управління й організацій, Збройних Сил, інших військ, військових формувань і органів до забезпечення захисту держави від збройного нападу і задовлення потреб держави і потреб населення у воєнний час“; „почастішали спроби фальсифікації російської та світової історії, спотворення історичної правди та знащення історичної пам’яті, розпалювання міжнаціональних і міжконфесіональних конфліктів, послаблення державоутворюючого народу“; „зазнають дискредитації традиційні для Росії конфесії, культура, російська мова як державна мова Російської Федерації“; „Російська Федерації проводить послідовну, незалежну, багатовекторну, відкриту, передбачувану і прагматичну зовнішню політику, направлену на захист своїх національних інтересів і зміцнення міжнародної безпеки“; „зміцнення братерських зв’язків між російським, білоруським і українським народами“; „протидія спробам фальсифікації історії, захист історичної правди, збереження історичної пам’яті“; „реалізація цієї Стратегії сприятиме збереженню НАРОДУ Росії…“.
„НАРОД Росії“? Колись вже гриміло: „Ein Volk, ein Reich, ein Führer“. А нині вже запущений процес аншлюсу Білорусі…
Чи ознайомився Верховний Головнокомандувач Збройних сил України з новою Стратегією національної безпеки РФ? Бо нова стратегія безпеки Росії – ірраціональна. За логікою Кремля, вона означає війну. Неминичу.
7 липня Міністр оборони України Андрій Таран під час Панельної дискусії „Реформи сектору безпеки та оборони“ у рамках міжнародної Конференції з питань реформ в Україні (URC) у Вільнюсі на весь світ заявив, що в нього „є певні неузгодження з військовим керівництвом“. І це в умовах війни? І далі: „Я відчуваю, що є опір в Генеральному штабі від військовиків. Вони намагаються опиратися тим змінам, що ми пропонуємо до військової культури… У нас немає справжньої зброї, яка може зупинити вторгнення з моря“.
Чи ці висловлювання – теж наслідок „активних заходів“ з боку Росії?
Олег Романчук – публіцист‚ головний редактор жрналу „Універсум“‚
Львів