КРОПИВНИЦЬКИЙ. – Кобзареві, заслуженому діячеві мистецтв Володимирові Горбатюку 22 квітня виповнилося 70 років. Він став одним з фундаторів новітнього відродження кобзарства, зокрема кобзарської школи у Стрітівці, організував Всеукраїнську спілку кобзарів, був її головою. З 1994 року був кобзарем на Чернечій горі у Каневі. Він розповів про кобзарство, нинішню Україну та долю мистця в ній.
Моя мала батьківщина – села Селіванівка та Седнівка Устинівського району. Мама там вчителювала, отож, закінчивши із золотою медалею школу, я вступив на радіофізичний факультет Київського університету. Ще коли був школярем, мені до рук потрапила книга Олеся Бердника „Діти безмежжя“. У Києві я познайомився з письменником особисто. О. Бердник у ті роки вже належав до дисидентів. Мені натякали, що від нього треба триматися подалі, але я натяків не зрозумів, і мені влаштували таку ситуацію, що я нібито не здав іспити.
Коли я з Києва повернувся додому, то зайшов до музичного училища. Зустріч з тодішнім завідуючим відділенням Юрієм Любовичем багато в чому визначила мою подальшу долю. Він порадив мені вступати до училища.
Я скрізь говорив тільки українською мовою. Я виріс у селянській родині, де пошана до мови була звичною, природною. І в училищі, де практично всі, і викладачі, й учні, знали українську мову, я не міг зрозуміти своїх ровесників, які запопадливо, при потребі і без потреби переходили на російську. Це здавалося мені негідним. Так поступово й зформувався той внутрішній стрижень, який став основою моєї сутности.
Далеко не відразу я став кобзарем. Я працював і хормайстром, і директором музичної школи, завідував клюбними закладами. Бандура цікавила мене завжди, хоча своєї я довгий час не мав. Десь у 1986-му році, коли О. Бердника звільнили з чергового ув’язнення, я з ним кілька разів зустрічався. Тоді вже почала змінюватись і суспільна свідомість. То був час мого підходу до кобзарства. Справа в тому, що співак-бандурист і кобзар – це дві великі різниці. У давнину кобзарство (а їх так назвав Т. Шевченко) було окремим цехом зі своїми законами, філософією і навіть елементами власної мови. Можна сказати, що це спосіб життя, спосіб мислення, стан душі. І, звичайно ж, кобзарство не існувало поза національним українським всесвітом. Коли на мене й зараз кажуть, що я кобзар, то я сприймаю це як аванс, бо кобзарство – це явище дуже глибоке.
Кобзарська пісня не тільки збуджує емоції, а діє на тонкі матерії, і якщо у підсвідомості закладене несприйняття всього українського, то можлива непередбачувана реакція. А з іншого боку, з доброзичливою авдиторією ця пісня теж творить чудеса – душі розкриваються, з’являється така енерґія, яка й мені допомагає. Такий випадок був зі мною у Дніпропетровську в середині 1990-их років. Вийшло так, що студентська авдиторія чекала мене більше години – час концерту не був ретельно узгоджений. Але коли заспівав пісню-другу, з’явилася ота енерґія, якою ми ніби обмінювались зі слухачами. І після концерту я почувався набагато краще, ніж до нього.
Я знаю, що сьогодні у духовній та культурній сферах України діють тенденції до поверховости, примітивізму, розважальности, отож кобзарів не дуже шанують. Ми не маємо великих авдиторій, про нас майже не згадують на телеканалах. Але я переконаний: якби кобзарі хоча б місяць-два мали доступ до широкого слухача, Україна стала б іншою. І це треба розуміти, як і те, що існують певні сили, категорично у цьому не зацікавлені.
Подвижник кобзарської справи Микола Чорний сказав: „Узяв бандуру – неси її, як прапор“. Це людина непростої долі, колишній упівець, який пережив тяжкі випробування і врешті опинився в Америці. Справою свого життя він узяв популяризацію бандури. М. Чорний популяризував її в Америці, Австралії, Бразилії, де тільки міг. Він завжди казав, що бандура – другий після тризуба символ України. У його будинку була відкрита відома тепер кобзарська ню-йоркська школа, де вчилися дуже багато дітей. Журнал „Бандура“, єдиний такий у світі, він сам заснував і довгий час видавав. Я мав щастя спілкуватися з ним під час його приїзду в Україну і тоді, коли я виступав у Америці. Зараз його вже немає серед нас, а слова, про те, що бандуру в житті треба нести, як прапор, належать саме йому.