Ми продовжуємо публікацію щоденника працівника редакції „Свободи“ Ігоря Пилипчука, який здійснює навколосвітнє плавання на вітрильному човні „Еней“.
3 грудня 2020 року
Друга година ночі. Виходжу з протоки Тореса в Індійський океан. Прощай Тихий океан. Або може краще – до зустрічі? Хто знає. Тепер 1,700 миль до Ламбоку, Індонезія.
„Еней“ в Кораловому морі на заході сонця.
Останні два дні був гарний вітер і вдалося пройти 250 миль, але втомився. Вчора вночі були постійні шквали, вітер двічі мінявся на протилежний, дощ. Ніч не спав, а на наступний день виросли хвилі. Автопілот витягнув всі соки з акумуляторів, а підрулювач не справлявся на цьому курсі з хвилями. Мусив керувати ручно – і так аж дотепер. В Тихому – хвилі і вітер, в Індійському – вітер без хвиль.
Вчора зловив ще дві риби, але одну з них на моїх очах з’їла акула разом з кальмарчиком-приманкою. Обірвала сталевий трос і втекла. Інша риба також звільнилася. В Кораловому морі дуже багато риби. Цікаво, що буде на цій стороні.
Австралійський континент бачив здалеку. Три рази прилітали прикордонники, покружляли, взяли типову інформацію.
Ніч пройшла відносно спокійно, хоча вітер змінився і мене віднесло на сім миль на південь від прямого маршруту. Сучасні вітрильники обладнані потужними автопілотами: натиснув кнопку – і він буде тримати човен по курсу навіть при сильному вітрі і хвилях. Але мій автопілот не витримує великого навантаження. Підрулювач також на певних галсах не утримує напряму. Тому для мене сім миль в бік – це нормально.
Арафурове море на ранок зустріло мене шквалом і дощем, і одна особливо велика хвиля зіткнулася з „Енеєм“, і півтони води облили палубу, а добре відро води знайшло шлях через прикритий люк і все, що було на столі під ним, а також місце, де я спав, промокло.
Після вступного вітру була невелика перерва – досить часу, щоб привести човен у порядок після ночі і зарифити вітрила.
Коли стихло, помітив, що моє основне вітрило, якістю якого я був дуже задоволений, показало ознаки старости – в кількох місцях розійшлися шви.
4 грудня 2020 року
Спав з перервами до 4-ої год. Потім вийшов на палубу і провів там чотири години, бо підсилився вітер до 25 вузлів, нагнав хвилі, тож треба було слідкувати і деколи підрулювати.
Періодично бачу вогні кораблів – це значний рух в порівнянні з Тихим океаном.
О 6:45 в світлі місяця помітив чорно-білу смугасту лінію на поверхні води в 10 метрах прямо по ходу. Швидкість була висока, а відстань мала, тому відвернути не було жодної можливости. Удару кілем не відчув, очевидно та лінія прослизнула під нього. Але вдарила перо руля. Ніяких змін в керуванні не відбулося, і сподіваюся, що все обійшлося. При нагоді пірну і перевірю візуально.
5 грудня 2020 року
Схоже, що проминув економічну зону з великим рухом вантажних кораблів. Ніч пройшла спокійно. Піднявся на палубу ще до сходу сонця. Як почало світати, закинув вудочку і через годину вже мав невеликого тунця. З частини філе зробив коконду, решту замаринував і вирішив посмажити на вечерю.
Випив каву з саморобним тортом. Врешті з третьої спроби він вдався – якраз потрібної консистенції. Бо попередні два були радше схожими на густу кашу.
Спробував включити комп’ютер. Монітор загорівся, але показує лише три кольорові смуги. Очевидно в нього знову потрапила вода, і прийшов йому врешті кінець. Сподіваюся, в Індонезії купити новий.
Але це був початок дня. Через годину праворуч на горизонті почала густішати темно-синя шквалова хмара. Я ніби-то проходив по лівому її краю і сподівався, що проскочу, або максимум захопить мене легенький дощ. А ще через півгодини за кормою виникла ще одна хмара – такої ж природи. Тепер я сподівався проскочити між ними. Але тут хмари формуються і зникають неймовірно швидко. Я потрапив під сильний дощ, нічого надзвичайного. Але з часом піднявся вітер під хмарою і змінив напрям мого руху майже на протилежний. Але це ще не все. Один з поривів розірвав переднє вітрило навпіл і вирвав карабін, який кріпив відтяжку вітрила до палуби.
Решта – як звичайно. Вийшов на палубу, скрутив порване вітрило, щоб з від нього хоч щось залишилося, а коли все стихло (крім хвиль), замінив його на інше.
Тепер „Еней“ виглядає краще – всі вітрила червоного кольору, або для тих, хто не любить цей колір, tanned bark кольору. В перекладі це означає приблизно – кольору кори дерева. Колись тканину для вітрил витримували в розчині кори дерева, можливо навіть дуба, як коньяк. Тоді вона довше служила.
Обстежую вітрило – чи можна його відремонтувати. В Індонезії повинні бути майстерні. А тепер, нарешті, о восьмій вечора, можна з’їсти приготовлену зранку коконду.
8:30 вечора. Поїв і нарешті розібрався з вітрилами. Тепер інша проблема – вітер стих. Човен гойдається на хвилях, вітрила легенько поплескуються, швидкість – якихось два вузли.
Виникла дилема: завести двигун і пройти кілька годин, або зарифити вітрила і чекати вітру. Один голос каже: моя мета – Індонезія, і чим швидше, тим краще. Заводь двигун, а там може і вітер з’явиться. Так робить більшість – якщо швидкість менше чотирьох вузлів – ідуть під мотором.
Інший голос каже: чи ти десь поспішаєш? Чи тебе десь чекають на час? До Індонезії ще 1500 миль. Ну пройдеш ти під двигуном 30 миль, бо якщо більше, стомишся від шуму двигуна, ну спалиш кілька літрів пального, а далі? А якщо штиль на три дні, і аж потім вітер, то який сенс форсувати події?
Сиджу в кокпіті і думаю що робити. А може з’явиться вітер?
На стіні одного з кафе на Фіджі я бачив написи про море, афоризми. Один з них: Why do I like to sail? Because sea teaches me.
Тим часом, схоже, вітер почав посилюватися.
9 грудня 2020 року
Три дні дме не сильний, але стабільний вітер з півночі. Хвилі – невеликі. Гарно.
Увійшов у зону дії північно-західних монсунів. У районі Індонезії вони дмуть з грудня по березень. Потім міняються на південно-східні. Вперше йду не в сезон – Індонезія знаходиться північно-західніше.
Два рази вчора і один раз сьогодні прилітав патрульний літак – борт 77. Чемно перевірили, чи це справді я.
Майже пройшов австралійську зону військових навчань – у 10 милях від берега. Тричі чув потужні постріли, а потім хвилин п’ять у повітрі щось шуміло. Але нічого не бачив. У мене не потрапили.
Зловив велику рибу, думаю ваху. Потім уточню. Кажуть, вона навіть краща за махі-махі. У будь-якому разі – філе біле і його досить багато. Включив інший холодильник, який морозить при необхідності. Виставлю температуру на нуль, може збережеться. Там риби – на тиждень щонайменше, і то – якщо їсти подвійні порції щоденно. Спробую частину повялити.
Риба не віддала життя задурно – зламала гак, яким я її витягував, і майже відкусила сталевий трос біля гачка. Добре, що не встигла повністю перегризти, а то втратив би останню приманку.
10 грудня 2020 року
Знаходжуся 10 градусів на південь від екватора, тобто до нього – біля 600 миль. Все ще в австралійській зоні військових тренувань. Сьогодні тихо, пострілів не чути.
В полудень сталася дивна річ – справа по борту на відстані 200 метрів побачив білий трикутний прапорець на півтораметровій тичці, що хиталася та трьох білих буях. Взяв бінокіль і придивився – нічого особливого не помітив, хоча не зміг зрозуміти призначення цієї конструкції. Буями помічають кінці рибацької сітки, але тоді їх є два на відстані довжини сітки і без прапорців. Спустився вниз попити води. Через п’ять хвилин піднявся на палубу – конструкція зникла! Не маю жодного пояснення.
Тільки що знов пролетів патрульний літак. Через кілька хвилин будуть викликати по радіо. В них така процедура – завжди заходять з корми, пролітають низько, відлітають на кілька миль, викликають по радіо на 16 каналі, просять перейти на 72-ий, задають ті самі питання і кожен раз чоловічим голосом. Тільки один раз, вночі, викликав приємний чіткий, майже без австралійського акценту, жіночий голос.
12 грудня 2020 року
Сьогодні – штиль. Деколи легенько дме з різних сторін. Спробував два рази по годині пройти під двигуном, але посеред моря це невдячна затія – шумно і ніколи не знаєш, що буде далі з вітром. А 900 миль під мотором не пройти. Крім того, оберти знов почали коливатися – десь підтягується повітря в систему.
Зранку по радіо мене викликав патрульний військовий корабель. Близько не підходив, залишався на відстані трьох миль. Задав звичайні питання, чемно.
Ігор Пилипчук на щоглі.
В середині дня пролетів патрульний літак. Ми вже знаємо один одного в обличчя. Деколи навіть хочеться почати приватну розмову, але я не наважуюся, а їм не дозволено по службі. Нічого не запитували.
Одна австралійська пара скаржилася мені, що постійний контроль їм докучає. А мені навіть приємно – можна трошки поговорити.
Минув ще один спекотний і безвітряний день. Тепер 15 хвилин до мальовничого заходу сонця в воду. Подув легенький бриз. Життя налагодилося. Море – тихе, рівне, спокійне. Ніжно рябить від подиху вітру.
Через кілька днів показують вітер з південного-заходу. Якщо це правда, то треба пройти далі на південь. Тоді є можливість вийти одним галсом до острова Роті, після якого можна буде взяти північніше і дійти до Балі. Але це якщо вітер не зміниться.
16 грудня 2020 року
35 днів, як у морі.
Годину тому стемніло. На небі – хмари, деколи блискає з різних боків. Звичайна картина. Включив бортові вогні.
Вітер – зустрічний, північно-західний, 10-20 вузлів вже другий день поспіль. Іду галсами. З такою швидкістю пройти 700 миль, що залишилися до Ломбоку, займе днів десять.
10 вузлів – досить не зле, хвилі – невеликі, хитає помірно. Коли піднімається до 20 – вже серйозно дискомфортно. Зранку дуло біля 20, а я все не міг повністю прокинутися. Одна висока хвиля допомогла – хлюпнула через відкритий люк і щедро окропила і мене, і моє ліжко. Моментально прокинувся і зірвався на ноги.
Вчора, як стемніло, побачив попереду підсвічені знизу хмари. Це вогні нафтодобувних веж. Тепер знов бачу підсвічені хмари, але вже за кормою. Зайняло добу, щоб пройти цю ділянку.
Террі з вітрильника „Манаті“, з якою ми стояли поруч у марині на Фіджі, написала, що там всі нервово очікують урагану Яса, що наближається.
Кілька людей в марині запевняли, що небезпека невелика в сезон ураганів. За кілька днів буде видно.
4 грудня 2020 року
Зустрічний вітер вже дме десять днів. Іду галсами в середньому 86 миль за добу, з них тільки 40 в потрібному напрямі.
Деколи – шквали. Кілька днів тому один з них надірвав другу геную. Три дні тому помітив, що надрив значно розширився і вже майже довжиною в метр. Вчора зняв і спробував залатати. Залатав і підняв вітрило на місце. Сьогодні вночі, коли спав, шквал розірвав геную навпіл. Зранку до полудня ліпив її докупи. Підняв, і через 10 хвилин знов порвалося все, що зробив. Ті липкі стрічки для ремонту вітрил – ні до чого.
Якщо бути дуже уважним, то можна попередити подібні неприємності. В даному випадку перед шквалом вітрило довго тріпотіло на вітрі, який спав і втратив конкретний напрям. Я це чув. Але була третя година ночі, коли сон найглибший і вставати дуже не хочеться, особливо, якщо до цього кожну годину пробуджувався і виходив на палубу.
Кожен раз я бачив тільки невеликі хмаринки. І цього разу, думав я, буде невелика хмарка. Але помилився. Тож, врешті-решт, це знов моя помилка.
Вчора пройшов біля острова Комодо, що відомий своїми драконами (комодський варан або ж комодський дракон – найбільша ящірка в світі, ред.). Проте без дозволу вирішив не заходити. Драконів вистачає скрізь.
Сьогодні Сергій з „Валентини“ написав, що тут у цей час постійна течія з півночі швидкістю в один вузол. Це зменшує і без того повільний поступ.
28 грудня 2020 року
Ломбок, Індонезія. Раніше 4 січня формальності не пройти. Тим часом – ремонти і планування перебування в Індонезії.
Малайзія – зачинена, Таїланд ніби відкритий, але вхід туди коштує понад 1,000 дол. Можливо, щось зміниться за місяць. Я був упорядником ілюстрованого довідника про цвинтар св. Андрія в Савт Бавнд-Бруку, Ню-Джерзі, й уже третій рік не втрачаю надії, що замовник – Консисторія УПЦ США мені заплатить, і тоді я зможу відвідати Таїланд.
14 січня 2021 року
Десять днів в Індонезії. Після офіційного оформлення в’їзду в країну через аґента, яке коштувало вдвічі дорожче, ніж він сказав спочатку, в першу чергу відвідав острів Балі.
„Еней“ залишився в марині Дель Рей на острові Ґілі Ґеде на безкоштовному муринґу. Ґілі Ґеде – увесь мусульманський, бідний, там нема жодного авта. Поряд – острів Ломбок з трьома мільйонами населення. Також в основному мусульманський. З нього на поромі за чотири години переплив на Балі.
Переважна частина населення Балі сповідує гінду. На острові – 20 тис. храмів на 3 млн. населення. Всі практикують віру. Соціяльна структура досить складна для західного розуміння.
В нормальні часи тут дуже багато туристів. Але в період COVID туристична індустрія страждає, ціни – низькі. Деколи настільки, що важко повірити. Гроші збирають скрізь, але без фанатизму. Як правило, можна торгуватися.
Люди тут привітні і неаґресивні, навіть коли відчувають тиск з боку туристів. Очевидно, свідомо покращують свою карму. В результаті – багато західних туристів повертаються сюди неодноразово.
Гостинна зустріч на березі моря (Ігор Пилипчук – зліва).