Відновлення Азербайджаном військових дій 27 вересня на теренах Нагірного Карабаху виявилося дуже доречним для Росїі та Президента Володимира Путіна. Конфлікт існує здавна, коли в часи СРСР Йосиф Сталін особисто визначив приналежність цього терену до Азербайджану. Цілей було дві: тримати під контролею обидві республіки і догоджати Туреччині, яка в сприйнятті більшовиків повинна була стати їх союзником на Близькому Сході.
У 1988 році СРСР слабшав і активісти розпочали кампанію за приєднання Нагірного Карабаху до Вірменії. У відповідь стався антивірменський погром в азербайджанському Сумгаїті. З обох сторін почали гинути люди. З Вірменії втекли азербайджанці, з Азербайджану – вірмени.
У нинішьному конфлікті найбільше вигравала Росія для застосування тактики „Розділяй і володарюй” проти Єревана і Баку. Президент В. Путін негайно зголосився до вреґулювання конфлікту в Нагірному Карабасі. 9 жовтня міністри закордонних справ Азербайджану і Вірменії прибули в Москву на запрошення В. Путіна.
Росія розгорнула акцію. Понад 400 російських військових 11 листопада прибули до Вірменії на 20 літаках Іл-76 і почали марш до Нагірного Карабаху на відстань понад 250 кілометрів. Загалом, за даними Міністерства оборони Росії, до Нагірного Карабаху перекинуть 1,960 військовослужбовців, 90 бронетранспортерів та 380 одиниць автомобільної та спеціяльної техніки з 15-ої окремої мотострілкової бриґади. Командування розгорнуто у столиці невизнаної Нагірно-Карабахської республіки Степанакерті (азербайджанська назва Ханкеді).
Цим заходом Росії вдалося значно посилити військову присутність у цьому реґіоні, де вона досі мала 102-гу військову базу в Ґюмрі, засновану в 1995 році за угодою урядів Росії та Вірменії. На базі перебувають до 2044 року близько 5,000 вояків. База оснащена зенітно-ракетними комплексами С-300 і винищувачами МіГ-29. За утримання бази Росії платить Вірменія.
Росія має складні взаємини з Азербайджаном, який дружить з Туреччиною і не дружить з милим В. Путінові Іраном. Залишається Вірменія, повністю залежна від російських енерґопостачань. В кінці 2013 року Москва жорстко натиснула на Єреван, змусила відмовитися від підписання угоди про асоціяцію та зону вільної торгівлі з Евросоюзом – як це було зроблено тоді ж з Україною. Тільки в Україні у відповідь на це трапився Майдан, а Вірменія вимушено стерпіла.
Тепер випала нагода виставити себе світовим гравцем, вплив якого простягається далеко за межі кордонів Росії, більш ефективним миротворцем, ніж США. А також перенести увагу світу з української теми на абсолютно нову, як це було в історії з Сирією.
Нова війна була низкою неймовірних подій. Несподіваний вибух. Швидка поразка вірменської армії, що вважалася найсильнішою на Кавказі. Спокій Росії, який деякі сприймали як слабкість.
І коли шлях для азербайджанських військ для завоювання всього Карабаху відкрився, в той же день у В. Путіна оголошують про припинення боїв і вхід у Карабах російських „миротворців”. Усе це викликає підозру, що нинішня війна ретельно зрежисована в Москві й Баку. Дипломатичний і політичний успіх Росії очевидний. Це і демонстративний показ того, до чиєї зоні впливу належить ця частина світу, і введення військ в Карабах і на вірмено-азербайджанський кордон.
У реґіоні ще є Грузія, яка на відновлення Абхазії і Південної Осетії розраховувати не може, але повинна уважати, що Росія може націлитися на населену вірменами грузинську Джавахетію з метою приведення Тбілісі до повної покори. Для цього у Росії не бракуватиме озброєних „миротворців”.