КИЇВ. – 6 серпня в Музеї шістдесятництва відкрито виставку „Український культурологічний клюб (УКК). До 30-ліття створення“. На виставці представлені унікальні фотографії і документи клюбу, газетні публікації, український „самвидав“ 1980-их років, перші зразки забороненої в УРСР української національної символіки.
З доповіддю виступив Олесь Шевченко, пригадавши історичні події. Голова Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих Орися Сокульська розповіла про тодішні протистояння з владою. Заступник голови ветеранської організації Олександер Ткачук підкреслив необхідність збереження пам’яті та закликав учасників УКК передавати власні архіви на збереження до Музею шістдесятництва. Також на презентації були присутні Василь Овсієнко, Леонід Мілявський, Інна Чернявська, Леся Лохвицька та інші.
Завершилась презентація музичним виступом Тараса Компаніченка, одного з наймолодших учасників УКК, учасника перших Соловецьких прощ, започаткованих Євгеном Сверстюком та В. Овсієнком.
30 років тому у київській кав’ярні „Любава“ відбувся громадський вечір „Українська культура: фасад і реальність“, а вже 16 серпня 1987 року в будинку першого голови ради клюбу Аркадія Киреєва відбулися установчі збори УКК. Клюб об’єднав щойно звільнених українських політв’язнів з покоління шістдесятників, молодше покоління політичних в’язнів та розбурхану віяннями перебудови і гласности київську громадськість, серед якої особливо активними були київські студенти. Провідну ролю у клюбі мали Є. Сверстюк, Сергій Набока (голова ради), О. Шевченко, Ольга Гейко-Матусевич, Віталій Шевченко, Л. Мілявський, І. Чернявська, Л. Лохвицька та інші.
На засіданнях УКК обговорювалися замовчувані та сфальшовані в радянський час питання української історії та культури (приховування геноциду українського народу 1932-1933 років, замовчування наслідків Чорнобильської катастрофи, захисту історичних пам’яток, розкриття „білих плям“ в українській історії), писалися відкриті листи до української та центральної влади СРСР з вимогами демократичних перетворень в країні, відновлення діяльности українських Православної та Католицької Церков, були проведені перші несанкціоновані владою віча та вуличні акції.
Засідання збирали до 400 учасників. Влада відмовляла клюбові в наданні приміщень, намагалася очорнити УКК в засобах масовї інформації. Однак клюб продовжував активно працювати, збираючись окремими секціями (їх було шість) по приватних квартирах та проводячи свої заходи просто неба. На засідання таємно приїжджали зі Львова, Одеси, Дніпропетровська, Чернігова, Донецька. Теми засідань висвітлювалися на сторінках відновленого В’ячеславом Чорноволом „Українського вісника“. Діяльність УКК отримала широкий розголос за кордоном.
Всі активісти УКК перебували під наглядом КҐБ. 26 квітня 1988 року активісти на площі Жовтневої революції (тепер Майдан Незалежности) у Києві вчинили спробу провести перше в УРСР несанкціоноване віче, присвячене другій річниці аварії на Чорнобильській атомній станції. Спроба була придушена, учасники побиті і арештовані.
В УКК вперше заговорили про Василя Стуса, дали належну оцінку поетові і видатному українському громадянинові. Промови і статті Є. Сверстюка про Тараса Шевченка, В. Стуса, Миколу Гоголя багато в чому перевернули уявлення суспільства про них. Гриць Гірчак співав тут таборові пісні. Заслугою УКК стало визнання жовто-блакитного прапора, Голодомору в Україні як акції, інспірованої Кремлем. Промова Л. Мілявського на цю тему стала справжнім вибухом в українському суспільстві. Саме тут пробивалися паростки іґнорування ідеологічних настанов, розвінчувалися принципи партійности в літературі та ісповідувалося непристосування до цензури.
Восени 1988 року рада УКК ухвалила рішення увійти повним складом до Української Гельсінкської Спілки. Похорон В. Стуса можна вважати завершенням діяльности УКК.