ОДЕСА. – „Десятки священослужителів за своєї ініціятиви допомагали євреям, рятували їх“, – цитату з книги Іллі Альтмана „Голокост і церкви“ винесено епіграфом до виставки „Священослужителі та Голокост“ в одеському музеї Голокосту, який тісниться в невеликому приміщенні на Малій Арнаутській вулиці.
На створення експозиції, а раніше – на написання книги „По іншу сторону межі“, присвяченій тим, хто в страшні часи не втрачав людської гідності й порядності, директора одеського музею Голокосту, дослідника геноциду євреїв у Другу світову війну Павла Козленка підштовхнуло особисте. Його бабуся та дідусь познайомились в єврейському ґетто містечка Балта, що на Одещині. Мані Галіс на той момент було 15 років, її обранцеві – 16. Це вже потім, звільнившись з ґетто, відвоювавши й повернувшись з фронту, Герш Крис освідчився й вони одружилися.
У країнах Европи за часів Другої світової війни єврейські ґетто були резерваціями. В так званій Трансністрії, утвореній німецько-румунською окупаційною владою на території між річками Дністер і Буг у серпні 1941 року, ґетто фактично ставали „перевалочними пунктами“ – звідти ув’язнених євреїв відправляли на смерть.
Наводимо розповідь Павла Козленка: „Виставку я задумав на знак вдячности родині православного священика, яка врятувала мою бабусю Маню 1926 року народження, молодших за неї сестру Ріву та брата Йосипа.
Всіх їх у капличці на православному цвинтарі переховував о. Трифон Бастанюк. Разом із дружиною Оленою, двома синами та донькою він надав моїм рідним притулок, добре усвідомлюючи, чим ризикує його родина. Не видав єврейських дітей румунській жандармерії й син о. Трифона, Георгій, який співпрацював з румунською окупаційною владою, розповсюджуючи газети. Після звільнення Балти від нацистів Георгія судили. Бабуся Маня ходила на всі засідання по його справі. Дали 10 років таборів.
Відбувши покарання, Георгій повернувся, закінчив духовну семінарію, служив настоятелем монастиря в Молдові. Тривалий час наші родини підтримували стосунки.
Почесного звання „Праведник народів світу“ о. Трифон Бастанюк так і не отримав. Попри те, що програму увічнення пам’яті неєвреїв, які рятували євреїв під час Катастрофи в Ізраїлі було започатковано ще в середині 1960-их років, в Україні про неї дізналися лише із здобуттям незалежности.
Водночас першою серед українців звання Праведниці ще у 1976 році отримала настоятелька монастиря у Львові Олена Вітер. Тоді вона принципово наполягала, щоб Яд-Вашем – меморіяльний комплекс історії Голокосту й однойменний науковий інститут при ньому в Єрусалимі – записав її від України, а не від СРСР.
В Одеській області, розповідає П. Козленко, званням „Праведник народів світу“ нагороджено понад 200 людей.
Наводячи таку цифру, дослідник виходить із меж реґіону станом на 1941 рік, коли до складу Одещини входили також частини нинішніх Миколаївської, Вінницької областей, невизнаного Придністров’я.
Сьогодні в Одесі в живих залишилася лише одна Праведниця світу – 99-річна Олімпіада Данільянц (Псаропуло), якій нещодавно уряд присвоїв довічну стипендію.
На сайті Меморіяльного центру Голокосту Бабин Яр викладено історію про те, як разом із батьком Георгієм Псаропулосом 20-річна на той час одеситка грецького походження переховувала єврейську сім’ю Квітко з дитиною. Дівчині доводилося видавати себе за маму маленької – стояти в черзі за харчами, носити для прання воду у відрах. Після війни Олімпіада вийшла за вірменина, змінила прізвище, через це відшукати її вдалося лише у 1990-их роках.
„З 1963-го до 2015 року звання „Праведник народів світу“ було присвоєно громадянам понад 44 держав – вірянам і атеїстам, християнам і мусульманам, чоловікам і жінкам, людям з освітою й взагалі неписьменним. Вони різні, а об’єднує їх людяність й мужність“, – пише П. Козленко у своїй книжці „По іншу сторону межі“.
Україна – четверта в світі за кількістю праведників після Польщі, Нідерляндів, Франції. Ізраїльський меморіял Яд-Вашем визнав 2,673 жителів України Праведниками народів світу.
Загинув у таборі смерті „Авшвіц“, але до останніх власних днів втішав, сповідав інших бранців польський священик-францисканець Максиміліян Кольбе. Свого часу Папа Іван Павло II зарахував його до святих як мученика, назвавши „покровителем важкого століття“. Взяв під захист євреїв, яких готували до депортації, пообіцявши лягти на колію, якщо їх потягом відправлять з Пловдиву, Митрополит Софійський Кирило.
Опікувався сирітським притулком, де переховували єврейських хлопчиків, ієромонах Української католицької церкви Данило Тимчина. Після звільнення території Червоною Армією довгі 10 років він провів у таборах Сибіру. Історій праведництва священослужителів з різних країн, що перебували під нацистською окупацією, насправді чимало. Набереться ще на експозицію, впевнений П. Козленко. В його плянах наступну виставку присвятити рабинам, які пережили жахи нацистських ґетто.
14 жовтня цього року, у День захисника України, спільно з Одесько-Балтським єпархіальним управлінням Православної церкви України мають намір відкрити перебудовану капличку на території шпиталю прикордонників в Одесі. Вона, каже П. Козленко, нагадуватиме про ту саму, що у часи Другої світової війни слугувала укриттям для його рідних.