3 вересня у тижневику „Свобода“ було надруковано статтю М. Герасименка та В. Скавроніка „Історичні та правові аспекти визнання Голодомору геноцидом українців“. Стаття присвячена не стільки історичним та правовим проблемам Голодомору та визнання його геноцидом, скільки проблемі визначення демографічних втрат. У статті згадуються працівники Інституту демографії та соціяльних досліджень ім. М. В. Птухи та американський демограф О. Воловина, а також результати їхньої роботи з оцінки демографічних втрат унаслідок Голодомору. Ми не можемо погодитись з багатьма тезами статті М. Герасименка та В. Скавроніка. До цього листа додається відповідь з нашою позицією щодо основних питань, які наводяться у цій статті, а також у попередній статті цих же авторів, яку було надруковано у газеті „Україна молода“. На нашу думку, читачам необхідно ознайомитись з думкою іншої сторони, а саме професійних демографів щодо наукових підходів визначення втрат, а також намагання не тільки політизувати це питання, а вже й криміналізувати його. Просимо надрукувати нашу відповідь.
З повагою, від імені колективу авторів
Олександр Гладун,
заступник директора з наукової роботи
Інституту демографії та соціяльних
досліджень ім. М. Птухи Національної академії наук України
У випуску „Свободи“ від 3 вересня було опубліковано статтю „Історичні та правові аспекти визнання Голодомору геноцидом українців“, написану українськими заслуженими юристами М. Герасименком та В. Скавроніком. Стаття у „Свободі“ є передруком їхньої статті, опублікованої 2 червня в українській газеті „Україна молода“, однак з важливою відмінністю. Ориґінальна стаття містила чотири розділи, проте в „Свободі“ автори чомусь вирішили оприлюднити лише два із них. У статті в „Свободі“ немає згадки про те, що це уривки із раніше опублікованої статті із майже ідентичною назвою. В ориґінальній статті було представлено новий підхід до питання оцінки втрат населення внаслідок Голодомору 1932-1933 років. Читачі „Свободи“ про це не знають, оскільки це було описано у двох розділах, пропущених у статті в „Свободі“.
Стаття зфокусована на двох основних моментах. У першому розділі „Розрахунки та прорахунки демографів“ автори перераховують деякі „арґументи“, які неодноразово наводив проф. В. Сергійчук про те, що оцінки втрат від Голодомору у 3,5-3,9 мільйона є „заниженими“. У другому розділі, „Світова практика встановлення чисельности жертв геноцидів“, наведено кілька прикладів голодів-геноцидів з широким діяпазоном оцінок втрат, і стверджується, що по кожному з цих випадків урядом або міжнародними установами було визнано верхню межу кількости жертв. Автори роблять висновок про те, що „під час проведення історико-правових досліджень та судових експертиз з метою встановлення чисельности жертв геноциду українців 1932-1933 років потрібно брати (враховувати) верхню межу жертв. Це світова практика“.
У нашій статті, опублікованій 4 серпня в українській газеті „День“, а пізніше передрукованій також в інтернет-виданні „Історична правда“, детально обговорені арґументи стосовно нашої „заниженої“ оцінки втрат населення внаслідок Голодомору 1932-1933 років. Тут ми хочемо прокоментувати лише одне важливе концептуальне питання. Автори представляють „докази“ проти нашої оцінки втрат від Голодомору у 3,9 мільйонів, але не дають визначення того, що вони мають на увазі під втратами. Адже, щоб щось порахувати, необхідно чітко визначити, що ми рахуємо. Дефініція втрат від Голодомору має визначати, яку смертність, за який період, для якого населення і території ми рахуємо, і як саме.
Натомість, автори статті, обговорюючи втрати внаслідок Голодомору, використовують як синоніми до „втрат від голоду“ терміни з дуже різними значеннями, а саме: „страчені голодом“, „жертви“, „дефіцит населення“ та „демографічні наслідки“. Вони ведуть дискусію про втрати від Голодомору в 1932-1933 роках, але наводять приклади оцінок втрат, які включають смерті у періоді аж до 1937 року. В іншому місці автори статті ставлять питання, чи наша оцінка втрат у 3,9 млн. осіб стосується лише українців, але при цьому незрозуміло, чи вони мають на увазі лише українців в Україні чи усе населення України. Автори статті також зазначають, що на конференції про Голодомор в Києві в жовтні 2016 року „…історики звернули увагу й на те, що під час розрахунків демографи не враховували українців, які були знищені голодом, репресіями, розстрілами за межами УСРР“, тобто тут вже йдеться про втрати не лише в межах УСРР, а й за її межами, і про втрати не лише від голоду, а й від репресій та розстрілів. Така мішанина унеможливлює ведення змістовної дискусії про кількість втрат від Голодомору.
Хоча із назви статті можна було б очікувати обговорення „правових аспектів визнання Голодомору геноцидом українців“, ця тема по суті відсутня у статті в „Свободі“. Ще більш інтриґуючим є останнє речення статті: „Також звертаємося до істориків, правників, демографів та дослідників: настав час припинити використання радянської термінології та штампів, якими комуністичний тоталітарний режим таврував українців, а також розпочати створювати українську історичну школу, захищаючи національні інтереси українського народу та Української держави“. Виникає питання, про яку саме „радянську термінологію та штампи“ йдеться, і яким чином це використовувалось комуністичним режимом, щоб таврувати українців? Відповіді на ці запитання можна знайти у двох розділах, яких немає у статті в „Свободі“: „Не підміняти терміни“ та „Не дають спокою „лаври“ Януковича й Табачника“.
Логіка шановних юристів відносно оцінки втрат унаслідок Голодомору в Україні, представлена в першому із вищезгаданих розділів („Не пiдмiняти термiни“), заслуговує на увагу.
По-перше, „під час розслідування кримінальної справи № 475 слідчий зробив помилку, доручивши проведення експертизи щодо встановлення чисельности жертв геноциду Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України, тобто установі, яка взагалі не займається історико-правовими дослідженнями та судовими експертизами“.
По-друге, „Демографічні методики … не застосовуються при підрахунку жертв злочину геноциду…“.
По-третє, „використання під час проведення судової науково-демографічної експертизи для встановлення чисельності жертв геноциду демографічних розрахунків „надсмертності“ … є неприпустимим“.
По-четверте, „отже, спроба експерта застосувати до встановлення чисельности знищених українців під час геноциду 1932-1933 рр. термін „надсмертність“ не відповідає стандартам наукової номенклятури та не може бути використаний для надання кримінально-правової оцінки злочину“.
По-п’яте, „науковці, які застосовують медичний термін „надсмертність“ для визначення чисельности жертв особливо тяжкого злочину геноциду українців, не лише вчиняють смислову підміну, а й руйнують пам’ять про жертв Голодомору та фактично стоять на позиціях сучасної московщини…“.
А у наступному розділі („Не дають спокою „лаври“ Януковича й Табачника“) ориґінальної статті, зазначається, що „…така наукова діяльність вищевказаних істориків та демографів (котрі обчислюють число втрат Голодомору на базі поняття „надсмертности“) – це пряме порушення Закону України „Про Голодомор-геноцид українського народу“. Служба безпеки України … повинна реаґувати на таку „наукову“ діяльність, яка підриває основи державности“.
Усі вищезазначені тези М. Герасименка і В. Скавроніка свідчать про те, що насправді основою метою та змістом їхньої статті є не визнання Голодомору ґеноцидом, а ухвалення „правильної“ цифри у 10-12 мільйонів втрат населення від Голодомору. Стратегія шановних юристів полягає в тому, щоб „криміналізувати“ кількість втрат, яка їм не підходить, і діяльність тих, хто не погоджується з призначеною „правильною“ цифрою. А наступним кроком вочевидь мабуть буде спроба інтеґрувати „правильне“ число втрат у концепцію Голодомору-геноциду та відповідне законодавство. Тоді будуть леґальні підстави звинуватити науковців у порушенні Закону за використання терміну „надсмертність“ унаслідок Голодомору і „неправильну“ цифру втрат.
Однак, тут є проблеми. Юридично дефініція геноциду не вимагає мінімальної кількости втрат. Наприклад, офіційне число втрат унаслідок геноциду у Сребрениці (Боснія і Герцеґовина) становить 8,372 осіб. То ж для визнання Голодомору геноцидом не важливо, втрати є чотири, сім чи 12 мільйонів.
Теза шановних юристів про неприпустимість використання поняття „надсмертність“ для обчислення втрат унаслідок геноциду є безпідставною. Надсмертність не є виключно медичним терміном. Це загальноприйнятий у науковому світі підхід до обчислення втрат унаслідок різних катастроф, і немає жодного обмеження щодо його використання для оцінки втрат населення внаслідок геноцидів. Зокрема, поняття надсмертність було використано при обчисленні втрат унаслідок геноцидів та голодів в Руанді, Камбоджі, Ірляндії та інших країнах. У цьому контексті абсурдним є твердження авторів статті про те, що термін надсмертність „запровадили у науковий обіг російські вчені (з метою приховування злочинів тоталітарного режиму) та український демограф Наталія Левчук“.
Ще одна ключова теза статті – про неможливість використання демографічних методик, якими користується клясична демографія, „для підрахунку жертв злочину геноциду, воєн, епідемій, соціяльних та природних катаклізмів“. Іншими словами, демографи та демографічні підходи не мають жодного відношення до проведення судової науково-демографічної експертизи для встановлення чисельности жертв геноциду. А хто ж тоді має? Оскільки автори статті репрезентують себе як знавців демографії, то процитуємо два приклади їхньої демографічної „експертизи“.
Перший приклад: „Демографічні розрахунки опираються винятково на сталі демографічні фактори, тобто, коли незмінними є всі внутрішні демографічні процеси та кількісні показники відтворення населення (коефіцієнт народжуваности, смертности, зміни населення), також сталими залишаються закономірності їх зміни“. Такий опис демографічних розрахунків може збентежити не тільки демографів. Якщо народжуваність і смертність є винятково сталими факторами, а їхні показники – незмінними, то як то сталося, що жінки зараз народжують в середньому одну або дві дитини, а колись – п’ять і більше? Або, колись люди жили пересічно 40 років, а тепер близько 70?
Другий приклад: „Згідно з визначенням фахівців Інституту демографії … цей термін (надсмертність) позначає „різницю між загальним числом смертей під час голоду і їх очікуваною кількістю, яка могла бути за умови відсутности голоду. Тобто втрати через надсмертність враховують не всю кількість померлих у 1932-1934 рр., а її надлишок унаслідок голоду…“. Як вже зазначалось вище, автори статті не погоджуються із цим підходом. Натомість вони рахують усіх, хто помер в Україні у 1932-1933 роках, як тих, хто помер унаслідок Голодомору. Таке обчислення суперечить загальноприйнятим у науковому світі підходам до оцінки демографічних втрат унаслідок голоду чи інших соціяльних катастроф. Адже по суті це означає, що, якби не було голоду, то в Україні впродовж двох років, 1932-1933, не померло б жодної людини.
До тепер, полеміка про Голодомор була зосереджена на числі втрат, а тут шановні юристи перейшли на новий рівень. Напад на осіб, котрі нібито не визнають Голодомор геноцидом, переходить на тих, хто не визнає їх числа втрат унаслідок Голодомору. Вони їх називaють зрадниками та вимагають їх кримінального покарання. Така позиція заперечує свободу думки, визнану цілим цивілізованим світом, та виправдовує цензуру наукової праці.
В 1937 році Й. Сталін репресував демографів (окремих було розстріляно, багатьох відправлено на заслання), причиною також були демографічні показники. Невдоволення вождя викликало те, що оцінка чисельности населення, отримана за результатами перепису населення, значно розходилася з офіційними цифрами та фактично підтвердила голод в Україні.
Повертаємось у 1937 рік?
Наталія Левчук,
Олег Воловина,
Олександр Гладун,
Омелян Рудницький,
Павло Шевчук