Драматичні та публіцистичні твори, переклади, а також поезії та окремі лемківські пісні Василя Ґренджи-Донського відомі читачам. Понадто він був громадсько-культурним і політичним діячем, а також одним з творців Карпатської України, редактором щоденної газети „Нова свобода“ та співредактором часопису ,,Русинь’’.
В. Ґренджа-Донський народився 23 квітня 1897 року у селі Волове, нині Міжгір’я Закарпатської области. В рідному селі закінчив початкову школу та, на жаль, далі не міг продовжувати навчання з приводу хвороби батька. Маючи гарний голос, з ранніх років допомагав місцевому дякові, а 15-літнім став працювати листоношею. Весь вільний час використовував на самоосвіту і склав іспити за повний курс тогочасної школи.
Під час Першої світової війни його покликали до війська. На фронті був тяжко поранений. Лікувався у Будапешті, продовжував вчитися і склав іспити за три курси Торговельної академії. У 1921 році повернувся на Закарпаття і став займатися літературною діяльністю. Перша книжка – „Квіти терньом“, за нею – „Шляхом терновим“. Далі були збірки поезій „Золоті ключі“, „Тернові квіти полонин“, „Тобі, рідний краю“, „Збірка оповідань з карпатських полонин“, „Покрив туманом співучі ріки“, історична поема „Червона скала“, повість „Ілько Липей – карпатський розбійник“ та ряд інших.
В. Ґренджа-Донський з утворенням автономної Підкарпатської Русі редаґував „Урядовий вісник“ (1938-1939), а з проголошенням Карпатської України – щоденну газету „Нова свобода“ (1939). У часи окупації Карпатської України Угорщиною його було ув’язнено в концтаборі. Після звільнення 7 серпня 1939 року він утік до Словаччини, де у Братиславі працював бухгалтером. Його дочка Аліса Ґренджа-Донська в часи боротьби за цю державу (1938-1939) була медсестрою, доглядала за пораненими вояками.
У наш час кожен українець знає пісню „Пливе кача по Тисині“. Цю пісню зворушливо виконують „Піккардійська терція“, капеля ім. Дмитра Ревуцького „Плач Єремії“, хор Київської Православної академії, семінаристи якої були безпосередніми учасниками подій у Києві, та десятки інших виконавців. Понадто цей твір використовується в похоронах сучасних воїнів, які стали жертвами путінсько-російської аґресії на сході України.
Багато дослідників вважають, що автором цього поетичного твору є В. Ґренджа-Донський, який на початку 1923 року в Ужгороді подав його до збірки „Квіти з терням“. Любов до рідної землі, тривога перед її окупацією, туга матерів за синами, що кладуть голови на чужині, такими мотивами пройнятий вірш „Пливе кача по Тисині“:
Пливе кача по Тисині;
„Мамко моя, не лай нині,
Залаєш ми в злу годину,
Сам не знаю, де погину“.
Залає мати сина, лає,
Син додому не вертає…
Серед поля, на долині
лягло серце у тернині!
Метафоричний образ, щодо качі, що пливе „по Тисині“, дослідники пов’язують з річкою Тисою, або взагалі з Дунаєм. Назва могла означати „вузьке тісне озеро“. Згідно з українською традицією, кача символізує „несилу“ і у цьому контексті смерть сина оспівана на зразок тужливих лемківських мельодій.
На завершення цього спогаду вважаю доцільним зупинися над статтею ,,Щоб ніколи більше не забути’’ („Свобода“, 28 січня 2000 року), що її написала з нагоди 25-річчя смерті поета його дочка Зірка. Разом з сином вона була на похороні батька. До останніх днів свого життя він працював над історичним романом ,,Сини Верховини’’, щоб якомога швидше передати твір до видавництва в Києві. Та, на жаль, зупинилося його серце 25 листопада 1974 року в Братиславі на Словаччині. На похорон приїхали його брати Михайло та Іван. Були сумні розповіді і привітання родинні. „Я так хотіла, – продовжує вона у своїй статті, – щоб мого батька наш народ так полюбив, як він до останніх хвилин свого життя любив Україну“.