На 80-річчя Любови Дмитришин-Часто
Любов Дмитришин-Часто
Любов Дмитришин-Часто є певним феноменом Закарпаття. І хоча вже понад 30 років, як покинула Ужгород, всеодно чи не щороку навідується до міста над Ужем, де побачили світ і стали на крило її троє доньок, де сама пройшла становлення журналістської і літературної майстерности. Тому вона залишається прописаною саме до нашого мальовничого краю, хоча народилася на сусідній Сколівщині у селі Крушельниця, звідки тягнеться родовід знаменитої оперної співачки Соломії Крушельницької, а доживає віку під палючим сонцем американського Півдня.
Попри те, що Любов Дмитришин закінчила факультет журналістики Львівського університету ім. Івана Франка‚ новинарем таки ставала за Карпатами. У радянські часи це було не так і просто, бо в Ужгороді виходило лише кілька обласних газет, тож конкуренція за журналістське місце була високою. Але Люба своїм завзяттям, наполегливістю і відчуттям слова доросла до завідувачки відділу листів і організаційної роботи „Закарпатської правди“, головної газети краю‚ наклад якої сягав 170 тис. примірників. Очолювати відділ, що тримав зв’язок з сотнями дописувачів, – справа непроста і відповідальна. Тут не оминеш конфліктних ситуацій. І саме Любов Дмитришин з її принциповим характером та вродженим почуттям справедливости годилася на ролю захисника покривджених від чиновничого свавілля. Маючи трьох дітей на руках, чоловіка-письменника, який теж старався урвати хвильку для творчости, вона їздила по області, спілкувалася з людьми, набувалася житейського досвіду.
Згодом це переросло з газетних публікацій в літературне осмислення. З’являються книжки малої прози, напишеться навіть роман. Історії вона бере із життя, розуміючи, що реальність завжди перевершить людську вигадку. Тому її герої мають живих прототипів, це ще одна фіксація часу, але вже у художньому вимірі. І втілила вона у своїх творах якраз закарпатські реалії, адже писала їх або вночі, коли вдома всі поснули, або в обідню перерву в редакції.
Взагалі-то мала проза – це, мабуть, найсильніший набуток української літератури Закарпаття ХХ ст., за окремими винятками, як-от роман Михайла Томчанія „Жменяки“. Довершені оповідання Федора Потушняка, Юрія Станинця, Івана Чендея, Юрія Керекеша – це вже наша загальнонаціональна спадщина. І ці самобутні автори теж відштовхувалися від життя, беручи сюжети з побаченого чи почутого.
А от із жіночою рецепцією у патріярхальному краї завжди було туго. ХІХ ст. не дало жодної місцевої авторки. У першій половині ХХ засвітилися імена Ірини Невицької та Миколаї Божук, які, на жаль, не сягнули творчого розкрилля через трагічні обставини.
Любов Дмитришин була серед кількох жінок у всуціль чоловічій Закарпатській організації Спілки письменників України, які представляли тихий жіночий голос наприкінці радянської епохи. Логічним завершенням цього творчого періоду стала її документально-художня повість „Українська мати“, написана на основі власного щоденника про спроби порятунку важко хворої третьої доньки в СРСР та американська одіссея з виїздом на еміґрацію, яка триває ще й досі.
Вихід цієї книжки у 1995 році став одкровенням для Ужгорода, де чудово знали родину письменниці, а водночас і новим словом в історії літератури Закарпаття. Адже доти такого емоційної напруги документальної прози тут не відали. Ця сповідальна книжка не тільки про пізнання Америки новітніми українськими еміґрантами, але й про останні роки ужгородського життя. Це чудово окреслена панорама Горбачовської перебудови, написана відразу по гарячих слідах.
„Українська мати“ ще належно не прочитана в Україні. І по сьогодні, як на мене, це головний літературний набуток Любов Дмитришин-Часто. Хоча авторка продовжує дивувати творчим довголіттям, адже чимало рукописів досі не оприлюднено. В Києві готується до друку друга частина роману „Загублені у світах“ та нова збірка віршів.
Одкровенням стала і публіцистична книжка „Лавина“, що побачила світ торік у видавництві „Ярославів вал“. Написана, як і „Українська мати“, на основі власного щоденника, вона показує українському читачеві неймовірне протистояння в Америці в 2020 році, що вилилося в погроми на вулиці, що тривали місяцями в атмосфері президентських виборів. Позиція авторки вирізняється від загальноприйнятої в Україні думки, адже вона перебувала в самому вирі подій і могла дивитися на страшні події очима безпосереднього свідка. Таких особистісних свідчень нам дуже бракує, адже українці користуються найчастіше чужими інтерпретаціями подій за кордоном, не маючи достатньо власних джерел.
В американській журналістиці Любов Часто теж довелося проявити свої здібності: вона очолювала українську газету „Національна“ трибуна“ та дитячий журнал „Веселка“, допомагала видавати книжки інших авторів, зокрема, публіцистику Людмили Волянської, спомини Марії Кедюлич-Химинець.
Після виходу на пенсію та переїзд з Ню-Джерзі на Фльориду віддалася власній родині, адже слід було допомагати молодшій доньці Любі, яка виховує двох неповнолітніх доньок. Поміж тим незмінним супутником у житті протягом усіх цих непростих десятиліть був чоловік Петро Часто, відомий український публіцист та письменник. Як співіснувати двом потужним творчим особистостям під спільним дахом – питання непросте. Але вони якось знаходять собі раду, про що свідчить і золоте весілля, яке вже за їхніми плечами.
Енерґія Любов Часто вражає: вона за все хапається, всюди встигає. І хаті дає лад, і за родиною придивиться, і себе реалізовує у художньому слові.
Побажаймо ж їй успішно завершити свої житейські і творчі пляни, яких у неї ніколи не бракує. Бо не встигне закінчити одні, як у думках вже колосяться інші.
З роси і води, Вам, пані Любо!
Многая і благая літ!
Ужгород