Тетяна Симиренко-Торп протягом свого життя проявила незвиклу активність в популяризації української культури і свого родоводу. Вона народилася 8 травня 1926 року в Києві. Її батько Володимир Симиренко, патріот, науковець і мученик, народився 29 грудня 1891 року на Платоновому хуторі, закінчив сільськогосподарський факультет Київського політехнічного інституту, здобувши фах ученого аґронома. Після закінчення інституту працював на посаді фахівця у відділі садівництва Міністерства земельних справ УНР. У 1920 -1926 роках він був завідуючим секцією садівництва в Одеській школі садівництва, у 1932 році обраний професором садівництва і завідувачем катедрою плодово-ягідного господарства та інтенсивних культур Уманського і Полтавського сільськогосподарських інститутів. Був одружений з Марією Улянченко, яка отримала педагогічну освіту, вчителювала, завідувала земськими школами. Померла 16 травня 1979 року в Оттаві. Подружжя мало двоє дітей: Тетяну і Олексу.
Мама під час Другої світової війни еміґрувала разом з дітьми до Европи, а звідти – до Канади. Олекса закінчив Міннесотський університет зі соціології, в 1961 році отримав ступінь доктора соціології. Займався педагогічною діяльністю. Помер 27 квітня 1979 року. Він автор трьох книг, численних наукових праць з теорії суспільних відносин соціяльної структури, етнічних груп та націй. Серед них важливими є документи про діяльність торгового дому – фірми „Брати Яхненко і Симиренко“.
Тетяна Симиренко за освітою політолог, знала кілька мов, працювала в Оттаві при уряді перекладачем і була великою патріоткою України. Батько Тетяни на рідних землях після багатьох поневірянь в 1933 році був заарештований і розстріляний у 1938 році. Матері Марії під час еміґрації пощастило переховати копію машинодруку останньої праці свого чоловіка, і разом з дітьми перевезти її до Канади і згодом опублікувати. Родина Симиренків заклала особовий фонд, що зберігається в Державному архіві Черкаської области. Симиренки зробили великий внесок у науковий, економічний та соціяльний розвиток України. У статті „Дерево роду Симиренків“ („Українська газета”, 4 січня 1996 року) письменник Сергій Плачинда писав: „Платон будує нові заводи, де працюють парові машини, що замінюють ручну працю. Виростає у Млієві машинобудівний завод, на якому виготовляють, окрім парових машин, ще й пароплави. Крім того славився рід Симиренків у Мліїві своєю церквою, школою, театром, і водогоном, і машинобудівним заводом, на якому фірма Симиренків-Яхненків збудувала перший металевий пароплав, що з’явився на Дніпрі під гордим ім’ям „Українець“.
За кошти Платона Симиренка вийшов „Кобзар“ Шевченка. Василь Симиренко виділяв неодмінних 10 відс. свого прибутку на розвиток української культури. Його коштом вийшло кілька видань „Кобзаря“, відомі праці Чубинського, О. Кістяківського, М. Драгоманова, твори Коцюбинського; своїми коштами підтримував зібрання „Родина“, Товариство допомоги культурі й науці, Наукове Товариство імені Шевченка у Львові. За посередництвом М. Грушевського виділив 10 тис. рублів на придбання будинку для Наукового Товариства ім. Шевченка. Він заповів увесь свій капітал – 10 млн рублів – Фондові сприяння українській літературі, мистецтву й науці та всесторонньому розвиткові українській культурі“.
Т. Симиренко не могла змиритися з тим, що праця її роду для добра України була так несправедливо викреслена з пам’яті народу, для якого він працював, а за це жертвував ворожим Україні владам життям його найактивніших членів і руйнуванням їхніх родин. Але, звичайно, за радянської влади в Україні вона нічого не могла зробити. Щойно після проголошення Незалежности України вона заохотила спонукати відповідних людей в Україні на підставі архівних матеріялів і задокументованих спогадів глибше поцікавитися працею Симиренкового роду для України. А передусім, щоб в Україні була надрукована праця її батька „Часткове сортознавство плодових рослин“, копію машинодруку якої вона з матір’ю привезла в Канаду. І несподівано для неї знайшла відгук на це прохання та ще й набагато більший, ніж вона могла припускати навіть у найбільших своїх сподіваннях. У різній пресі в Україні з’явилося чимало статей відомих авторів про рід Симиренків та про його внесок праці для України. В одному з листів Т. Симиренко писала, що дуже радіє, що праця її батька вийшла в Україні дуже гарною книжкою. Вона була зворушена, що 10-те число журналу „Родовід“ в Україні (редактор Лідія Лихач) одне число повністю присвятили Симиренкам.
У пам’яті багатьох людей в Україні та за її межами Т. Симиренко назавжди залишилась як людина високої духовної сили, подвижниця, яка не шкодувала сил справі повернення наукової та культурної спадщини своїх предків до національної скарбниці. Вона пішла з життя 10 грудня 2001 року в Оттаві. Вічна Їй пам’ять!