День тепер годі прожити‚ щоб не почути чи не прочитати критики й осуду на адресу української влади. Незалежні політичні оглядачі й експерти‚ яких суспільство поважає за принципову проукраїнську позицію і об’єктивність оцінок‚ як от Костянтин Матвієнко‚ Сергій Дацюк‚ Юрій Романенко‚ Віктор Небоженко‚ Сергій Гайдай‚ Сергій Грабовський‚ Сергій Рахманін‚ Тарас Возняк‚ Михайло Басараб‚ Валерій Пекар‚ Петро Олещук‚ Валентин Бушанський‚ Генадій Друзенко‚ – остерігають‚ що життєствердна енерґія‚ якою Україну надихнула Революція Гідности‚ катастрофічно марнується. І що цим неодмінно скористається контрреволюція. Подібним чином сприймають сьогоднішню українську дійсність ті п’ять-шість десятків молодих депутатів Верховної Ради‚ котрих стара і все ще не змінена‚ корумпована і забріхана‚ державна машина не перемолола і не проковтнула.
Соціологія кінця квітня: 78 відс. громадян вважають‚ що Україна рухається в неправильному напрямі. Промосковський „Опозиційний бльок“ дуже хоче цим скористатися‚ щоб за першої ж нагоди повернути Україну в неправильному напрямі на всі 100 відс.
Де корінь лиха? Всі це знають: у старій системі. Тисячі разів це повторюють‚ а ситуація не змінюється. І в уяві та система постає‚ як щось фатальне‚ надлюдське‚ на що нема ніякої ради. „Маючи протягом 25 років п’ять дуже різних президентів і 17 прем’єрів‚ спостерігаємо одну й ту ж тенденцію – дальше зростання корупції“‚ – констатує колишній керівник Президентської адміністрації (за Віктора Ющенка) Олег Рибачук.
З усією очевидністю – Петро Порошенко не поступається інтелектом перед жодним зі своїх попередників‚ а в чомусь дуже важливому‚ ймовірно‚ переважає їх усіх – у знанні зовнішнього світу‚ в розумінні його‚ у вмінні розмовляти з ним. Це великий талант для державного діяча‚ але це лише одна з двох важливих граней внутрішньо цілісної особистости провідника. Друга грань – і так воно є в переважній більшості країн – знання свого народу‚ відчування його серцем. Цього в П. Порошенка не бачимо – не бачимо принаймні в такій мірі‚ щоб можна було назвати його сином українського народу‚ духовним сином‚ а не лише тимчасовим політичним очільником.
Два роки – і ні кроку вперед у розслідуванні злочинів на Евроймамдані. Ні кроку вперед – у розслідуванні трагедій під Іловайськом і в Дебальцеві. Два роки – і ні кроку вперед у практичній боротьбі з корупцією. Два роки – і ні кроку в реформуванні судів‚ прокуратури‚ банкової галузі‚ оборонної. Два роки безуспішного добору провідних кадрів – добору за принципом особистої відданости‚ а не за професійними і моральними критеріями.
Два роки війни Росії проти України‚ і чомусь досі ця війна безсоромно називається Антитерористичною операцією. Це непояснене владою людям „чомусь“ викликає розчарування.
Свідчить народний депутат‚ колишній командир славного добровольчого батальйону „Азов“ Андрій Білецький:
„Зараз армія більша, краще озброєна, але вона абсолютно розчарована. Офіцерів ставлять у стан радянської худоби. Військова прокуратура, перевірки сидять на офіцерах Збройних сил України день і ніч. Від Луганська до Маріюполя одна і та ж ситуація. Командири не можуть нормально командувати своїми батальйонами, тому що вони по п’ять разів на тиждень на різних перевірках, свідченях і так далі. Влада думає, що таким чином заганяє в дисциплінарні рамки офіцерів, насправді вона їх повністю деморалізує. На жаль, більшість людей, на хребті яких витягнули війну влітку 2014 року, в разі загострення війни на сході України вже не підуть туди, і фронт цей рухне. Тому що питання не в кількости вояків, танків, кулеметів. Російська імперія була величезною, і кількість її солдатів перевищувала кількість німецьких як за складом, так і технікою. Але вона впала, тому що зламалася морально, солдати принципово не хотіли воювати. От ми ризикуємо опинитися в точно такій ситуації. Тому що ці люди дезорієнтовані та абсолютно дискредитовані владою“.
Два роки тупцювання на місці‚ а тепер уже й помітного відкочування назад‚ до старого відчуження між владою і суспільство – і вже в Україні‚ як реакція на це задкування‚ виникає аґресивний Союз лівих сил. Аґресивний в антиукраїнському сенсі цього слова.
Зрозуміло‚ що не один П. Порошенко відповідає за корупцію‚ за економіку‚ за реформи‚ за проґрес країни і втілення її національних інтересів. Однак‚ згадаймо‚ що політика щодо російської анексії Криму і війни на Донбасі – це саме сфера прямої відповідальности президента. А тут все більші сумніви‚ все глибша недовіра до П. Порошенка‚ коли він себе і всю Україну робить закладниками мінських домовленостей‚ коли він‚ талановитий дипломат‚ дозволяє Берлінові і Парижові‚ застосовувати ці домовленості в явних інтересах Москви. Не хоче президент слухати своє суспільство? Але так думає весь тверезий світ.
„Виконання мінських домовленостей стане для України політичним самогубством“ – остерігає П. Порошенка старший науковий співробітник Американської ради з питань зовнішньої політики Стівен Бланк.
„Вимагати від України реалізації зобов’язань за мінськими домовленостями в той час, як російська сторона займається фактичним приєднанням Донбасу, означає створення російської маріонеткової республіки на сході України з благословення Заходу. Невже це і є ціна „нормалізації“ стосунків з Росією?“‚ – пишуть у берлінській газеті „Die Zeit“ депутат Бундестаґу Марілуїзе Бек і голова Фундації Гейнріха Бьоля Ральф Фюкс.
Не захищаємо ні попередній уряд‚ ні прем’єра Арсенія Яценюк‚ бо коли його права рука робила щось добре – скажімо‚ для зміцнення обороноздатности‚ то ліва вперто зберігала зв’язок з олігархами. Але все ж чому А. Яценюка так ненавидів Кремль? Чому Володимир Путін на намір російських бізнесменів забратися з України‚ порадив їм зачекати‚ бо‚ мовляв‚ має от-от прийти інший уряд‚ і дасть їм змогу далі вести в Україні свій бізнес? І чи можна тепер дивуватися‚ що багато хто бачить зв’язок між бажаннями В. Путіна і П. Порошенка позбавити впливу в Україні?
Діючи у привабливій‚ але сутнісно оманливій ідеологемі‚ що він є президентом миру‚ а не президентом війни‚ П. Порошенко‚ наполігши на спеціяльному статусі для Донбасу‚ цим самим створив причину безперервного збройного конфлікту на сході. Він каже‚ що ненавидить воювати з Росією‚ він хоче миру з нею. А може‚ варто при цьому оглянутися на історію‚ як навчає‚ що мир з Росією – це смерть для України?
Мабуть‚ варто було б у всіх урядових будинках України‚ почавши від Президентської адміністрації‚ почепити на стіни знаменитий вірш Юрія Липи:
…Ой‚ тяжко‚ брате‚
Меча брати!
Як би так зробити війну без пожару!
Як би так зробити націю обережно‚ потихоньки‚
Годувати її книжечками у затишнім курничку
І вивести на світ готову‚ без боротьби‚
Перехитривши всіх…?
Дипломатія у взаєминах з Москвою добра лише до певної міри‚ але ніхто не у змозі пояснити це П. Порошенкові‚ якщо в його серці не спалахне живий‚ жертовний вогонь любови до України. У цьому сумнівається вже дуже багато українців. Згадують‚ як він переходив від партії до партії‚ як‚ бувши секретарем Національної ради безпеки і оборони України за президентства В. Ющенка‚ виступав за надананя російській мові статусу другої державної (наша „Свобода“ писала про це)‚ як працював в уряді „реґіоналів“‚ як кремлівський дипломат Сергій Лавров хвалив П. Порошенка за „договороздатність“.
Але ж і Савло‚ перш ніж стати апостолом Павлом‚ був гонителем Христової Церкви.
Якраз той величезний попередній неґативний досвід врешті-решт і може послужити пружиною для злету президента на інший рівень розуміння України‚ інший рівень служіння їй. Цей рівень передбачає готовність Президента України очолити‚ всупереч системі‚ трансформаційні процеси в українському суспільстві‚ готовність здійснювати‚ а не імітувати реформи.
Так хочеться вірити‚ так хочеться хвалити владу пореволюційної України.
І так не хочеться читати сумнівів і побоювань‚ якими в останні місяці ділиться з читачами політолог С. Гайдай:
„У мене є побоювання, що Порошенко піде з влади набагато драматичніше, ніж Янукович. Бо коли президентом став Янукович – нація на нього ніяких надій не покладала. Всі розуміли, що необхідно просто змиритися з „шапкокрадом“‚ в найкращому випадку – на один термін. У найгіршому – він буде мордувати країну дві каденції. А тут же, коли Порошенко заявив нації, що хоче стати президентом, на нього поклали величезні надії. І він не виправдав жодної з цих надій. І звичайно, йому доведеться за це розплачуватися. Мені його шкода, бо на побутовому рівні він непогана людина. Він добрий сім’янин, щиро віруючий, дуже працездатний…“