Наші читачі‚ ми в цьому певні‚ стежать не лише за політичним життям в Україні‚ чи за станом її економіки‚ але й за тим‚ що стоїть за відомим образним висловом: „Не хлібом єдиним живе людина…“. Маємо на увазі культуру – в найширшому розумінні цього слова‚ тобто всю душевно-духовну‚ естетично-етичну спадщину‚ котру залишили нам усі попередні покоління українського народу й котру ми‚ залежно від рівня індивідуальної чи суспільної свідомости‚ далі розвиваємо і збагачуємо або – таке теж трапляється в людській історії – збіднюємо і занедбуємо. Іншими словами‚ культура – це культ тих вартостей‚ котрі роблять нас людьми. Невипадково одна з найдавніших культр‚ єгипетська‚ брала свій початок у храмі‚ і першими її творцями були жерці.
Ми схильні вважати культурою щось конкретне – літературу‚ театр‚ кіно‚ балет‚ виступ хору чи оркестри. Насправді про культуру і її рівень свідчить і звичайна щоденна поведінка окремої особи чи спільноти. Згадаймо київський Майдан Незалежности на межі 2013 і 2014 років‚ згадаймо те рідко коли в історії бачене революційне піднесення‚ котре захопило душі мільйонів українців‚ але котре піднімало їх не на насильство чи ненависть‚ а на взаємну любов і повагу‚ сповнювало одним з найнеобхідніших людських почуттів – почуттям гідности.
За всі ті незабутні чотири місяці зі сцени Майдану хіба яких 10 відс. часу пішло на власне революційні промови і гасла‚ всю решту днів і ночей займали вірші‚ пісні‚ привітання від інших країн і народів‚ проповіді священиків різних конфесій. Це була революція нації‚ за спиною якої столи тисячі років духовного‚ культурного розвитку.
А тепер згадаймо‚ що головним ведучим на тій сцені був не професійний політик‚ не радикал-революціонер‚ а людина з цілком мирного мистецтва‚ з театрального світу – Євген Нищук. Він справедливо увійшов у новітню українську історію‚ як „голос Майдану“. Мабуть‚ сам Господь у страшну годину палахкотіння шин і невинних смертей вкладав йому в уста слова‚ які єднали майданівців‚ різних-прерізних за мовою‚ віком‚ освітою‚ характерами‚ допомагали їм розуміти одне одного і побачити в серцях своїх майбутню Україну такою прекрасною‚ якою вона може бути.
Тому це було‚ мабуть‚ найлогічніше призначення в післяреволюційному українському уряді – що Євген очолив Міністерство культури.
На той час українська національна культура перебувала ще в гіршому стані‚ ніж економіка. З одного боку – тотальна русифікація‚ з іншого – не менш тотальна комерціялізація таких фундаментальних галузей‚ як художня література‚ образотворче мистецтво‚ музика. Не маючи належного захисту з боку держави‚ національні культурні традиції і особливості відступали під натиском ґльобалізаційних процесів. „Новаторське“ схиляння перед посередніми смаками‚ байдужіть до духовної спадщини – це не мало нічого спільного з розвитком культури.
Є. Нищук за пів року у кріслі міністра й одного дня не сидів у тому кріслі‚ зате склав собі точне уявлення про все‚ що діється в царині культури‚ і які шляхи треба торувати‚ щоб змінити ситуацію. На щастя‚ він вже мав на кого спертися: Революція Гідности висунула в перші лави громадянського суспільства тисячі талановитих‚ ініціятивних молодих людей‚ здатних творити свою власну національну систему цінностей‚ власну стійку тенденцію культурного розвитку незалежної Української держави.
За ті пів року виникла ціла низка загальноукраїнських культурницьких організацій і рухів – Реанімаційний пакет реформ „Культура“‚ Стратегічна програма „Культура-2025“‚ „Альянс культури“‚ „Конґрес активістів культури“ та інші. Запроваджувалися тісні зв’язки з найуспішнішими культурними центрами Европейського Союзу. В особі Є. Нищука Міністерство культури стало ідейним надхненником відродження української національної культури та кооординатором усіх проєктів і починань.
Відтак сталося те‚ що сталося: після парляментских виборів 2014 року в основу формування нового уряду був покладений квотний принцип‚ тобто міністерські посади ділили пропорційно до кількости депутатів у партійних фракціях. Нікчемний принцип – відповідні результати. Про ті два змарновані роки літературно-мистецький оглядач Юрій Володарський говорить: „В міністра культури, відповідно і в Міністерстві культури‚ не було жодної позитивної програми діяльности. Всі дії В’ячеслава Кириленка і його команди були спонтанними, непродуманими, іноді просто відверто непрофесійними… Міністерство не звертало жодної уваги на діяльність культурних активістів, іґнорувало всі напрацювання і висновки авторів культурної „Стратегії-2025“…“.
Й от приємна новина: Євген Нищук‚ знаменитий майданівець‚ повернувся на посаду Міністра культури України.
З першого ж його інтерв’ю для Радіо Свободи постає перед нами український національний діяч‚ котрий розуміє величезне значення культури в сучасному світі‚ зокрема – в українському світі‚ котрий залишається загроженим з боку неоімперської Москви. Є. Нищук розповів‚ як недавно у прифронтовій зоні на сході проросійські бойовики телефонували до нього і погрожували усіма карами – у випадку‚ якщо там відбудеться виступ українських аристів.
„Бачите‚ – каже міністер‚ – там поряд стоять наші танки‚ то вони танків не бояться‚ а бояться нашої культури…“.