Нинішнє святкування 80-річчя Карпатської України накладається на завершення президентської виборчої кампанії, яка цього разу була неймовірно брудною. І тоді, і тепер йдеться про доленосний вибір. Поміж тим події 80-річної давнини багато в чому суголосні сучасним і можуть служити для нас прекрасним історичним дзеркалом.
З осені 1938 року тривала гібридна війна, яку вела Польща та Угорщина проти автономної Карпатської України у складі Чехословаччини. На словах – розмови про мир та дружбу, на ділі – таємні диверсійні підрозділи, які знищували мости, дороги, зв’язок, атакували прикордонників, жандармів, військових.
Гібридна війна тривала не тільки зброєю, але й словом. В Угорщині та Польщі виготовлялися антиукраїнські листівки і газети для мешканців Карпатської України, день і ніч працювали урядові радіостанції, що розпускали жахливі чутки. Та ж сама „фабрика тролів“, тільки з технічними можливостями міжвоєнної Европи. Ті ж самі „фейки“, спрямовані на зневіру у власній владі та сіянню хаосу та розгубленості перед можливим наступом ворога.
Головною силою у протистоянні угорцям стали добровольці. Кадрові військові Чехословацької армії боронили лише відступ власної армії. Щойно чеське військо евакуювалося, як захищати Закарпаття не стало кому. Однак‚ були ще слабо озброєні і ненавчені юнаки, студенти, вчителі, селяни, які стали на шляху угорської армади. Як навесні 2014 року „добробати“ першими зупиняли путінську орду, так навесні 1939 року „січовики“ (напіввійськова організація добровольців) зупиняли гортіївську навалу. Показово, що День добровольця – 14 березня – майже збігається з Днем проголошення Карпатської України – 15 березня.
Як проти сучасної української влади ведеться цілеспрямована пропаґандистська кампанія, так і проти колишньої Карпатської України не стихає робота закордонних центрів. Навіть звинувачення одні і ті ж – у „фашизмі“. Дивовижно, що оточена союзниками Гітлера – Словаччиною, Угорщиною, Румунією – Карпатська Україна, яка не зайняла ні клаптя чужої території, нині проголошена українофобами „фашистською“. І це тільки тому, що Президент o. д-р Авґустин Волошин після наступу угорців звернувся з заявою до урядів Німеччини та Італії, які восени 1938 року стали ґарантами недоторканости кордонів Карпатської України.
Адже перед тим ці супердержави вже відкраяли на користь Будапешту найбільші міста Закарпаття – Ужгород, Мукачево та Берегово. Угорці поклялися, що більше не мають жодних територіяльних претензій до Карпатської України. Однак їхні запевнення не були варті й паперу, на якому поставили свій підпис Берлін, Рим та Будапешт.
Як тут не згадати мирний договір України з Росією та ґарантії територіальної цілісности з боку супердержав в обмін на знищення ядерної зброї. Об міжнародні зобов’язання були витерті чоботи окупантів, як і у випадку з Карпатською Україною.
Президент А. Волошин апелював не тільки до Адольфа Гітлера, який зобов’язався ґарантувати суверенітет Карпатської України, але й до провідників Угорщини, Словаччини, Румунії, західніх країн. Про це ворожі пропаґандисти мовчать. Як і про те, що з Гітлером тоді спілкувалися, вели переговори, запевняли і клялися у дружбі державні діячі всієї Европи, бо Німеччина стала провідною рушійною силою на континенті. Однак‚ те, що можна Юпітерові (СРСР, Угорщині, Польщі, Франції, Великій Британії тощо), виявляється не можна бикові (Карпатській Україні).
Такими ж нікчемними є закиди Карпатській Україні у розвалі Чехословаччини. Адже постання української держави відбулося після того, як Словаччина 14 березня проголосила себе незалежною, і Чехословаччина дефакто перестала існувати. Інакшого виходу у влади Карпатської України не залишалося: або угорська окупація, або незалежність. Навіть Прага з 15 березня вже стала німецьким протекторатом. Навпаки – Карпатська Україна найдовше боронила свою свободу як колишня частина Чехословаччини, чим здивувала весь цивілізований світ.
Як і в 1939 році, в Україні нині потужно й аґресивно діє п’ята колона. При початку військових дій вона стає прямою аґентурою і здійснює спецзавдання. Саме завдяки цим внутрішнім диверсантам були захоплені в тилу Карпатської України містечка Тячів, Рахів, Буштино, Солотвино, що унеможливило тривалу боротьбу з угорським окупантом.
А. Волошин – як справжній священик і педагог – був демократичною і чулою людиною, чим уміло користалися вороги, риючи яму під уряд Карпатської України. У часи можливої навали значно потужнішого ворога слід дбати не про заповіді християнської моралі, а про збереження самої держави. Бо тисячі наступних жертв стали платою за м’якість до ворогів напередодні окупації.
Те саме бачимо і зараз, коли країна п’ятий рік знемагає від війни з аґресором, а на телебаченні – парад популізму, демагогів та маніпуляторів. Затуманити мізки, перепрограмувати голови з зовнішнього ворога на внутрішнього, розколоти суспільство на непримиренних опонентів, аби через гризню було неможливо дати вчасну відсіч – все це складається у добре зрежисований хаос.
Єдину науку, яку нинішня Україна твердо засвоїла від Карпатської України – це ґрунтовніше ставлення до армії. Прага не дозволяла створювати власне військо, і Хуст сподівався на захист чехословацької армії. Як виявилося, цілком даремно. Чехи не захотіли проливати кров за землю, де 20 років панували. Вони поступили як справжні колонізатори: при небезпеці залишили місцевих абориґенів на поталу ворогам. Бо вмирати за рідну землю можуть тільки свої.
І в цьому Карпатська Україна 1939 року і Україна 2019 року – тотожні. А з крови героїв, як відомо, народжуються козаки, а не свинопаси. І це зберігає нас у немилосердних жорнах історії.
Ужгород