Червоний Хрест України

Монета і поштова марка, випущені в Украї­ні на честь Товариства Червоного Хреста України. (Фото: Вікіпедія)

18 квітня 2018 року на державному рівні відзначали 100 років з дня утворення Товариства Червоного Хреста України. Cаме 18 квітня 1918 року під час Першої світової війни з
ініціятиви Маріїнської громади Сестер Милосердя Червоного Хреста, яка з 1878 року надавала благодійну медичну допомогу киянам, було проведено перший з’їзд Товариства
Червоного Хреста України.

Першими завданнями товариства була допомога біженцям та військовополоненим, турбота про інвалідів і дітей-сиріт, боротьба з голодом та епідеміями, організація лазаретів, шпиталів і харчувальних пунктів. Червоний Хрест мав у своєму розпорядженні два хірургічні і п’ять протиепідемічних шпиталів у Києві, польові шпиталі у Бердичеві, Сарнах, Рівному, Радзівілові, Прос­курові, Волочиську, Черкасах, Корос­тені, Жмеринці, Козятині, Ярмолин­цях, два протиепідемічні шпиталі в Конотопі й Одеський евакуаційний шпиталь.

У міжвоєнний період з ініціятиви активістів товариства були збудовані громадські пральні та лазні, засновані та обладнані фельдшерсько-акушерські пункти, аптеки та магазини санітарної гігієни. Незабаром при ньому створено 18 рухомих санітарних загонів, 60 пунктів харчування.

Під час Голодомору 1921-1923 років товариство організувало сотні безкоштовних їдалень, надало селянам мільйони продовольчих пайків. Одним із подвижників був Платон Линниченко, 31 жовтня 1937 заарештований і 25 листопада трійкою при Управлінні НКВД в Казахстані засуджений до страти за „активні дії проти революційного руху під час перебування на відповідальних посадах контрреволюційних урядів під час громадянської війни”.

Варто згадати про роботу цієї організації в Україні у час Другої світової війни. Червоний Хрест готував кадри медичних сестер, санітарних дружин та санітарів для армії та громадянських органів охорони здоров’я, організував широкий донорський рух, надавав допомогу населенню міст і районів при налетах ворожої авіяції.

Санітарні загони Червоного Хреста проводили санітарно-епідемічну роботу на звільнених землях. Протягом 1943-1944 років на території України органи охорони здоров’я організували низку окремих лікарень та відділення відновлювального лікування інвалідів. Проте в сільській місцевості не було можливости забез­печити інвалідів війни спеціяльною медичною допомогою. У таких випадках люди зверталися за допомогою до Червоного Хреста. У шпиталях для інвалідів війни та в будинках інвалідів працювало близько 36 тис. співробітників Червоного Хреста.

1945 року на курси медичних сестер було направлено колгоспниць віком 15-35 років, які мали освіту не менше шести кляс. Закінчивши курси, жінки поверталися працювати за фахом до рідних сіл.

Проте, незважаючи на проведення Червоним Хрестом початкових невідкладних заходів з нормалізації епідемічної напруги, на території України рівень захворювань на інфекційні хвороби не знижувався. Справа була у недостатній кількості спеціяльних лікарняних приміщень, у гострому дефіциті ліків та медичних препаратів, продуктів харчування. Високий рівень зараження населення гострими інфекційними та шлунково-кишковими хворобами був прямо пов’я­за­ний із низьким рівнем санітарного стану визволених територій.

Комітети Червоного Хреста були погано зв’язані з органами соціяльного забезпечення, комітетами допомоги інвалідам і органами охорони здоров’я, що значно вплинуло на якість допомоги. Практично у всьому відчувалися відсутність належної уваги з боку охорони здоров’я та зневажливе ставлення обласних відділів охорони здоров’я до червонохресної роботи.

Перетворення Червоного Хреста у військово-оборонне громадське това­риство стало закономірним результатом внутрішніх та зовнішніх процесів, які відбувались в СРСР напередодні війни. Товариство було підпорядковане завданням зміцнення становища компартійної влади в суспільстві.

Київ