Повсюди‚ куди не поглянемо‚ стає все більше речей‚ без котрих можна було б і обійтися. Тільки справедливости більше не стає. Не вийдуть люди на протести з того приводу‚ що авт замало чи смартфонів‚ чи жувальної ґумки. А за справедливістю – вийдуть. Її все ще‚ бачимо‚ бракує. Також‚ на жаль‚ і в українському світі. І от що дуже-дуже дивно: дехто там певний‚ що інакше й бути не може‚ і що українці мусять народжуватися і вмирати лише в мріях про справедливість‚ про „свою правду у своїй хаті“‚ і передусім – про рідну мову в рідній хаті. А щоб вони не надто страждали‚ їх втішають: „Какая разніца?“.
Саме це лукавство дозволив собі Президент Володимир Зеленський ще у Новорічному привітанні. Нема‚ казав‚ жодної різниці між „я тебе кохаю“ і „я тєбя люблю“ – головне‚ мовляв‚ щоб ми усі‚ громадяни однієї країни‚ любили одне одного.
Так любо-мило‚ так платонічно це прозвучало! А хотілося плакати… Бо не про любов треба говорити. Понад 300 літ українську мову оточувала ненависть – з боку царів і цариць‚ засліплених великодержавним шовінізмом церковників‚ псевдоліберальної інтеліґенції. Указ за указом‚ заборона за забороною‚ анатема за анатемою… Безперервними репресіями царська і совєтська імперії „дякували“ українцям за їхній велетенський вклад в розвиток культури‚ освіти‚ церковного життя‚ господарства. Один факт з сотень і тисяч: коли в січні 1918 року більшовики загарбали Київ‚ за пару днів розстріляли понад 5,000 киян – тільки за те‚ що розмовляли українською мовою.
Забути це? Нема різниці? Якщо нема‚ то чому б Вам‚ пане президенте‚ не закликати „русскоґоворящеє насєлєніє“ і москвинських зайд в Україні переходити на українську мову‚ пройнятися до неї – чи ж не час і пора? – увагою і повагою? Чому діється навпаки? Облудне „какая разніца?“ практично є сиґналом‚ що можна обходитися без української мови.
Й от уже у Верховній Раді зареєстровано законопроєкт про скасування мовного закону‚ ухваленого у квітні 2019 року‚ напередодні президентських виборів. Згадаймо‚ як тоді шаленіла Москва – навіть в Раді безпеки ООН вимагала засудження цього давно-давно назрілого й абсолютно справедливого документу. Не вдалося‚ бо США і п’ять країн з Европейського Союзу висловилися проти.
Тепер це може здійснитися з волі „зеленої“ влади‚ з волі тих‚ хто у цій владі помагає Москві перебудувати незалежну Україну на жалюгідну‚ безперспективну‚ безмовну Малоросію. Серед аґентів московського впливу бачимо‚ що особливо огидно‚ й голову Верховної Ради Дмитра Разумкова. Але чи ж це дивина? Колишній провідник молодіжного крила Партії Реґіонів ніколи слова по-українськи не вимовив‚ а тепер мовний закон зобов’язує‚ тепер‚ поки закон діє‚ мусить. Оце та „голова“‚ з якої починає гнити вся парляментська „риба“. Антиукраїнська атмосфера з табору „слуг народу“ розтікається все ширше‚ вплив путінської аґентури відчувається все виразніше.
Заклятий україножер Віктор Медведчук цими днями звернувся до В. Зеленського вже з відверто реваншистською пропозицією: „…Необхідно припинити примусову українізацію. Ви ж російськомовна людина‚ не робіть над собою зусиль, видаючи себе за іншу… Захистіть російську і мови національних меншин. Ви заслужите повагу людей, подяку російськомовних громадян…“.
Захист покривдженої‚ понищеної‚ прибитої Москвою до самої землі української мови в Україні цей негідник називає „насильною українізацією“.
Мета „медведчуків“ – унеможливити остаточне формування української національної ідентичности. То буде їхнім подарунком Володимирові Путінові. І це вже не тільки дурне‚ але й смішне‚ бо путінський режим на наших очах хитається й от-от розвалиться і впаде. Це неминуче! Куди тоді втікатимуть різні „раби‚ підніжки‚ грязь Москви“?
То буде також українська перемога‚ перемога незнищенної української мови‚ якої Москва завжди боялася і боїться більше‚ ніж зброї.