У серії „Бібліотека журналу „Бористен“ його шеф-редактор Фідель Сухоніс підготував у Дніпрі і видав у Харкові книжку двох авторів, які поставили за мету розповісти передовсім українським воякам правду про сучасного ворога України – путінську Росію. У вступній статті „Замість передмови“ Ф. Сухоніс пише: „Книга покликана сприяти тому, щоб українці викинули на смітник дружбу з Московією і побачили, що Росія весь період намагалася поглинути Україну“. На масового читача облічений наклад – 1,000 примірників.
Автор зібрали у книжечці хронологію взаємин України з Росією, починаючи з Київської Руси і до наших днів. Книга не претендує на повноту висвітлення теми. У ній зібрані лише окремі приклади ворожости північного сусіда щодо України, до яких подано авторські коментарі. Значну частину видання присвячено історії репресій комуністичного режиму в СРСР проти українців. Значення цього видання полягає у спробі розповісти великій масі українців, які зростали в СРСР і не знали усього про те, що діялося на рідній землі. Нове покоління теж ще не дуже обізнане з трагічними сторінками історії свого народу.
У завершальній статті „У заключенні або післямова“ автори накреслили сумну сучасність України і таку ж прогнозу її майбуття. Вони пишуть: „Напівчужа сьогоднішня влада по всій вертикалі більше цікавиться своїми інтересами, ніж долею народу і його незалежністю. Купка олігархів, так звані „грошові мішки“, збагачуються в той час, коли народ живе в злиднях. Також не чути,щоб вони дотримувались фінансових деклярацій! Майже ніхто з них не допоміг державі у боротьбі з аґресором, окрім одинокого І. Коломойського, який втримав Дніпропетровськ від звироднілих сепаратистів, але виключно через свою в тому вигоду“. Автори вважають, що бездіяльність влади може призвести до того, що „невдовзі можна очікувати третього Майдану, який може стати жорстоким і останнім, у якому вирішиться головне питання – бути чи не бути українській державі“.
Автори не живуть в Україні. Ф. Сухоніс пише: „Іван Український живе у США, а його співавтор – у Казахстані“. Ця обставина мала б підказати видавцеві потребу у редаґуванні книжки перед виданням, бо редактор у книжці не значиться, а він потрібний. Відразу ж впадають у око огріхи, які мав би виправити редактор. Польського генерала насправді звали Кароль Свєрчевський (не Свірчевський), іншого, який був серед організаторів операції „Вісла“ – Стефан Массор (не Масюр), українське село з трагічною історією мало назву Павлокома (не Павлукома). Генерал-фельдмаршал Григорій Потьомкин не був московським губернатором в Україні, де кожна губернія мала свого губернатора. У церквах ні раніше, ні тепер не була впроваджена російська мова, бо духівництво офіційно користується церковнослов’янською мовою, яка походить з часів Кирила і Методія з староболгарської мови. Книжка має двох авторів, але виклад чомусь ведеться від першої особи. Від кого з них?
Професійний редактор звернув би увагу й на певні недоліки у висвітленні історичних подій. Автори пишуть, що Богдан Хмельницький мав особисту образу на шляхтича Даніеля Чаплинського, який викрав з його дому красуню Мотрону. Але ж Мотрона була дружиною Д. Чаплинського, то хто з них мав ображатися? І вбив її син гетьмана Тиміш. Взагалі щодо Б. Хмельницького саме у такій пропаґандистській книжці для вояків варто бути уважним. Так, він виступав проти Польщі, але на чию користь? Тоді ще жили сучасники, за життя яких Польща заволоділа Москвою у 1612 році. Чи не з Московією він укладав проти Польщі Переяславську угоду, не сприйняту ні козацькою старшиною, ні Церквою? Чи не Москва поставила пам’ятник гетьманові серед Києва? Автори слушно назвали Тараса Шевченка „велетнем національного духу“, але саме він писав:
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка…
Про гетьмана Павла Скоропадського автори пишуть, що його діяльність викликала в народі велике обурення і він втік з Києва. А історики пишуть: „Сім з половиною місяців української держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціяльного і громадського спокою. Сучасники Павла Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України цього періоду. Цьому сприяли відновлення приватної власности, підтримка гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Німеччини та Австро-Угорщини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, удосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Поступово було відроджено залізничний рух. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення в Україну російських військ. У цих питаннях цілі австрійсько-німецьких військ і гетьмана збігалися“.
Мабуть, редактор був би більш прискіпливим у описі повстання в’язнів у таборі Кенґір. У книзі сказано: „В’язні вигнали всіх сторожів поза мури табору і створили власну таборову управу. Каторжники відкрили огорожу до жіночого табору і спільними силами готували самоборону проти атаки“. Після повстання, пишуть автори, число жертв ніде й ніколи не було оголошене, а учасників повстання кати вивели в поле і там, лежачих, розстріляли, тіла тракторами згребли у яр, присипали землею, а „сторожі поспішно змивали кров“.
Олександер Солженіцин та інші знавці справи, пишуть, що 15 травня 1954 року каторжники вночі полізли до жіночого табору і вартовий з вежі (заходити до табору охороні було заборонено) відкрив по них вогонь, внаслідок чого були вбиті і поранені. В’язні були обурені і виставили свої вимоги, спорудили укріплення. Повстання почалося 26 червня. На штурм пішли п’ять танків, 1,600 вояків, 98 службових собак. Війську протистояла 551 особа, але організованого опору не було. Після штурму виявили 46 загиблих, 70 поранених. Арештували 36 організаторів повстання. З них шістьом оголошено смертні вироки і двох з них таки розстріляли, зокрема керівника повстання Гершка Кіллера, прикарпатського єврея, який воював в УПА. У книзі керівником названий полковник Капітон Кузнєцов, який насправді був лейтенантом Червоної армії й на початку війни з німцями потрапив у полон. Після повстання йому додали неволі, але звільнили у 1960 році й він жив і помер в Анапі 1991 року. 27-29 червня в’язні вийшли на працю. 400 з них перевели на тюремний режим, 1,000 в’язнів вислали у два інші табори.
Звісно, немає сумніву злочинности більшовицької влади в Україні і ці злочини треба викривати. Але варто пам’ятати й про те, що вороги теж читають видане в Україні й будь-які неточності чи помилки використовують у своїй пропаґанді.
Будь-які сумніви розвіяла б наявність у книзі довідкового розділу з поданням джерел інформації. Такого розділу немає. Сумнівним видається у книжці, виданій для молодих вояків, заяви про невідповідність центральної влади у Києві, яка співпадає з оцінками московської пропаґанди про „хунту“, яка вигнала з столиці „леґітимного президента“. Чи варто воякові коритися такій владі?
Книжки про злочинність режиму в СРСР треба видавати, але щоразу після ретельного наукового редаґування.