День пам’яті жертв Голодомору наприкінці осені завжди особливий. Не лише своєю жалобою, урочистістю і ще одним нагадуванням, яких жахливих непоправних втрат ми зазнали. Це ще й день ламання радянських стереотипів, адже десятки років комуністичного режиму говорити про голод, розповсюджувати інформацію про нього було карним злочином.
Я дуже добре пам’ятаю, як на одному із засідань тоді Кіровоградського виконавчого комітету міської ради на початку 2000-их років на розгляд було винесено питання про надання дозволу встановити хрест, який би символізував спільну могилу заморених голодом українців.
Сьогодні це може здаватися дивним, але тоді відмовили національно-патріотичним організаціям, які просили дозволу встановити хрест. Але наші ветерани Григорій Ковальчук, Віктор Кудінов, Семен Сорока разом з тоді молодшими Віктором Полтавцем та Віктором Тріщенком на обраному місці хреста встановили. Простого, дерев’яного, хіба обвинутого вишиваним рушником. І влада не посміла ні покарати їх за це, ні зруйнувати хреста.
Перелом відбувся за Президента Віктора Ющенка. Тоді до того ж дерев’яного хреста приходили тисячі. І лише три роки тому на місці дерев’яного постав величний кам’яний хрест. До нього тепер приходять сотні й хочеться вірити – за покликом серця.
Уже після Голодомору українці із Галичини, які після приєднання до великої України, повіривши комуністичній пропаґанді, приїхали у наші степи допомагати колгоспам, привезли з собою постільну білизну. Для багатьох наших селян це було диво, буржуйські розкоші. Такі злидні не могли пройти для нації безслідно. Вони через покоління відгукуються покрученою психологією, патерналізмом, а то й глупою довірою до всіх політиків, хто пообіцяє чи дасть щось матеріяльне.
Коли люди почали нести лямпадки і квіти до хреста, у гучномовцеві залунали короткі розповіді про жахіття тих років. Прізвища, назви населених пунктів. І жодного слова, що й у ті сатанинські для України часи, було багато людей, які чинили опір. І організований, і особистий, моральний. Відмовитись везти валку хліба на елеватор, бо він останній, і без нього село вимиратиме – чи це не моральний подвиг у тих умовах? Подібних випадків багато і вони задокументовані, з прізвищами, назвами сіл і колгоспів. Чому ми про це не говоримо? Адже це – найважливіше. І це теж – джерело нашої віри у себе! Її жива вода! Спогадами, фіксацією документів ми вже полили нашу свідомість, тепер треба – живою!
Світлана Орел,
Кропивницький