ЧЕРКАСИ. – „Вишивати – це як молитися” переконана заслужена художниця України, майстриня, засновниця науково-творчого виробничого підприємства „Арта” Олександра Теліженко, яка має відзнаку „Жінка Третього тисячоліття”, нагороджена Орденом Княгині Ольги III ступеня.
„Оспівуєм Чурльоніса й Шагала,
І за кордони їздим – пізнавать.
А рушники, що мати вишивала,
Олександра Теліженко з рушником „Тріюмф жінки”.
У скрині нерозгорнуті лежать”, – з болем писала про нашу байдужість до власної історії черкаська поетеса Валентина Кузьменко-Волошина. А між тим український рушник – не просто українська душа, а сакральна річ, яка втілює у собі цілий Космос. І його пізнанню немає меж”, – стверджує О. Теліженко, яка присвятила вивченню та популяризації українського рушника практично все життя.
Вона виросла у Шевченковому краї, на Звенигородщині й з дитинства вишивала з мамою рушники ледь не всю ніч, намагаючись не відставати від працьовитої матусі. І саме вишивка стала основою її творчости та професії.
Вступивши до Вижницького училища, О. Теліженко дипломну роботу створювала за мотивами давньоруських орнаментів – „Ансамбль модного одягу „Ярославна”. Продовжила цю тему студенткою Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва, створивши серію костюмів з вишивкою для працівників Олеського замку. Опісля, працюючи у Черкасах на швейній фабриці ім. Лесі Українки модельєром-конструктором і головним художником, досліджувала цю тему далі і втілювала у численні творчі проєкти в рамках „Укрхудожпрому”, була постійним учасником тодішніх мистецьких виставок.
„Я переконалася, що дійсно, у кожної людини в житті є місія, – говорить О. Теліженко. – І у мене вона, як з’ясувалося, у дослідженні та плеканні українського рушника”.
Нині О. Теліженко достеменно знає: рушник – жива істота, а орнаменти – наша прадавня космічна грамота, де кожна деталь і навіть кольорове тло – це особлива мова, яку треба вміти читати.
Олеся Теліженко.
Майстриня розгортає вишневий сувій, на якому вишито зорі, квіти: „Цей рушник називається „Шлях аріїв”, тут символічно зафіксовано ідею прадавньої історії України, адже прабатьківщина аріїв – це наше правобережне Подніпров’я. Історики вважають, що після занепаду трипільскої культури в Україну вторглися кочівники, принісши культ війни, чоловічої сили, меча, вершника. Утворилося нове суспільство: захищене від зовнішнього ворога, збереглося землеробство, ремесла, магія, але матріярхат змінився на патріярхат. Народилася нова супердержава, яку людство знає це як супердержаву аріян. Тож на рушнику „Шлях аріїв” – мудрість і глибина тисячоліть нашої праісторії. Через біло-сірий, срібний кольори передано прадавню Мудрість і Могутність. Вишневе тло символізує драматизм, боротьбу, динаміку часу. У цьому творі – побажання, щоб Україна ішла до такого ж розвитку мудрости і сили, яку мали наші предки”.
О. Теліженко показує свого улюбленця, який висить на стіні її робочого кабінету: „Цей рушник називається „Тріюмф жінки”. Він мій улюблений, брендовий. Головна його ідея: жінка – істота космічна, зоряно приходить у цей світ, утверджується в житті, розквітає, дає нове життя. І знову несе в простір свою Космічну таїну. В центрі композиції – основа жіночої суті, запліднене лоно. А виростає Древо з ориґінального знаку: двох взаємопоєднаних сердець, символу Вселенської любови, яка дає початок всьому. Могутнє древо жіночої долі живить і плодом і цвітом. Увінчує Древо велика квітка „Сонцелика”. А далі – Космос, засіяний знаками росту і розквіту”.
Цей рушник демонструвався на багатьох виставках, розповідає О. Теліженко. Але одного разу його „вкрали” прямо з виставки, пустили в серії автоматної вишивки. Однак О. Теліженко відстояла свій тріюмф як жінки-творця і мисткині.
Ще О. Теліженко пишається рушником „Земля священна”. Вона почала творити його вісім років тому, але й досі над ним працює. Пояснює ідею: „Тут саме Древо складається з трьох колін. Це філософія життя: три покоління – це вже Рід. Рушник складний за композицією і кольористикою. Тут присутня триєдність світобудови: нижня частина – „світ той”, енерґетичний, невидимий, коріння роду передано через кольорову розтяжку спектру на чорному тлі; далі – Древо як утвердження реального життя на землі, воно барвисте, повнокольорове, як побажання повнокровности буття та оптимізму. А вище пішов Космос, тобто солярні знаки на білому кольоровому спектрі. Бо вранці промінь світла розкладається на всі кольори спектру, а вночі всі кольори спектру поглинаються у чорний колір. Земля наша священна”.
О. Теліженко переконана, що важливо зберегти і передати в поколіннях саме творення рушників. Цей процес непростий. Наші пращури шліфували його довго впродовж століть. А в стрімкому темпі сучасного життя людина повинна зразу багато знати, аби створити справжній український рушник. Тепер О. Теліженко може науково довести походження кольористики та орнаменту українського рушника. Скажімо, давня інформаційна і енерґетична українська вишивка – не чорно-червоний хрестик, а складна вишивка „білим по білому”: по рахунку ниток, з багатьма технічними прийомами (вирізування, виколювання, „солов’їні вічка”, мережки з настилками, витягуванка тощо). Але апогей українського рушникового орнаменту – це червоне древо на світлому тлі. Рушник – це геокосмічний хід, в якому досі зберігаються великі космічні знання наших пращурів про світоустрій.
„До речі, рушник – це така річ, яка не кожну людину до себе допустить, – переконана О. Теліженко. – Для цього треба знати його мову. Сьогодні ми бачимо таку тенденцію: ніби й багато рушників та вишивки, але насправді йде просто переспівування, копіювання, навіть плаґіят. А от якраз спілкування з рушником, знання його мови, мистецтво творення рушника, на жаль, втрачається. Таких людей, творців-деміургів, в Україні одиниці. В чому полягає мистецтво прочитання, творення рушника? Яка його мова? Це як музика: вона впливає на свідомість, підсвідомість, її люблять, розуміють, відчувають. Але багато музикантів, та мало композиторів. Багато вишивають, але мало творять. І я до цього не зразу дійшла, тільки з роками, у висліді теоретичного і практичного досвіду. 27 років тому я створила майстерню „Арта”, де поєднано працю художника, науковця і майстра-виробничника. У мене є навіть наукова робота на цю тему, бо я переконана: тільки в такому тандемі можна створити щось суттєве.
Я за життя навишивалася багато, але якби я досі тільки вишивала, чи змогла б я стільки зробити? Адже треба дослідити, намалювати й відпрацювати спершу самому, потім з майстром, шукати техніки, кольористики і так далі – крім вишивки і до вишивки є дуже багато процесів. І ті моменти навіть важливіші, ніж саме вишивання”.
Зараз такий час (який на щастя, закінчується) повальної моди на вишивку, коли використовують тільки зовнішній вигляд вишивки, картинку, застосовують вишивальні автомати, великий наклад. Це нівелює саму цінність вишивки. Бо суть вишивки – якраз в енерґетиці, яка працює і створює комфорт навколо людини, її авру, формує душу. Краса – це одне, а енерґетика – зовсім інше. І символи вишивки є живими організмами, вони працюють так само, як музика.
Кожен елемент вишивки має свій психологічний вплив на підсвідомість і свідомість людини. Існує психологія лінії (рівна, вертикальна, горизонтальна), динаміка діягоналі (пряма чи рвана як блискавка), психологія кольору. А складні символи – спіраль, сварга, хрест, безкінечники та інші – за кожним з них стоїть цілий пласт філософії та інформації, яку треба знати, розуміти, відчувати”.
Настав час це робити. У древній символіці – Високі космічні знання, таємничі знання предків про світоустрій і життя людини в ньому. І як вони переплітаються з нинішнім життям. О. Теліженко впевнена, що рушник – не просто найголовніший народний символ, атрибут національної культури. Це сакральний, святий твір! Вишивальниця в процесі вишивки об’єднує всі три рівні світобудови: проколює голку у „Світ Той”, нижній, знову проколює, проходить через Реальний проявлений світ і виводить голку вгору, в Космос. І так далі. Увесь цей рух – в траєкторії спіралі. Добре, якби вона усвідомлювала, що в цей момент творить життя.
„Процес вишивки є психотерапією. Вишивати – це як молитися, бо ще у древніх літописах княжої доби писали, що вишивання „во всю нощь” подібне до молитви. Ніч – дуже втаємничена пора. Коли жінка, вишиваючи, думає про своє, вона „вшиває” ці думки у натуральне полотно, механічно об’єднуючи три рівні; так народжується тканомовна, енерґетична й інформаційна річ, тобто оберегова. І то не метафора, не вигадка, що „вишивала дівчина сорочку для милого”, яка не просто люба йому, а ще й береже. Вона дійсно створює захисну авру”. „Я навіть на собі це перевірила, – каже О. Теліженко. – Чим древніший народ, етнос, тим універсальніші символи в його орнаментиці, будь то Африка чи праУкраїна. Для обох характерна сварга, хрести, безкінечники. Ще в дописемний період формувалася символіка древніх етносів. Тому це наша прадавня космічна грамота”.
О. Теліженко вважає, що корені нашої писемности присутні вже у Кам’яній могилі, найдревнішому у світі кам’яному літописному архіві (ХІІІ ст до н.е.), її піктограмні протошумерські письмена є по суті, основою орнаменту. Аби зберегти колосально великий пласт знань про український рушник, його мову, культуру, треба на державному рівні приділяти достатньо уваги підготовці мистецько-технічних кадрів. Якщо мистецькі інститути кидають зараз туди-сюди, якщо в одне міністерство входять молодь, спорт і культура, – це просто вкрай непрофесійно, навіть злочинно. Треба активно писати і друкувати наукові праці про наші національні цінності. Але на це потрібні фонди.
На жаль, в Україні до культури майже завжди ставилися „за залишковим принципом”. Проте, на думку О. Теліженко, саме зараз, у період війни, надто війни інформаційної, треба підіймати давні українські знання, які пробуджують нашу національну свідомість, гордість, самоідентичність. Саме зараз треба проливати Світло в уми та душі наших сучасників. Саме тому О. Теліженко заснувала науково-творче виробниче підприємство „Арта”, працює разом із донькою, художницею-модельєркою Олесею Теліженко.
Швачка Наталя Губайдуліна каже, що коли вона шиє моделі О. Теліженко, їй думається про сім’ю, затишок, любов. І хочеться молитися.
„Арта” випускає й нові колекції сучасного вбрання з красномовними назвами „Вишнева Україна”, „Гражда”, „Скіфія золота”. Вони несуть сучасникам синтезу глибокого національного кольориту, поєднуючи модні напрями з глибиною української традиції. Вічна Мудрість і Вічна Молитва пращурів перетікає у Красу та Світло сучасного життя і прийдешнього, єднаючи покоління українців вітами єдиного древа рушника.