Михайло Забродський у 2014 році командував 95-ою бриґадою, пізніше був командувачем Антитерористичної операції (АТО), а також переформатованих Десантно-штурмових військ. Зараз М. Забродський – депутат і перший заступник голови Комітету з національної безпеки і оборони.
Рейд десантників 95-ої бриґади тилами проросійських сил на Донбасі влітку 2014 року називають найдовшим рейдом бронетехніки у новітній воєнній історії. Він тривав з другої половини липня до 10 серпня. За цей час рейдові загони пройшли понад 400 кілометрів, 170 з яких – з боями на території супротивника. Вони змогли під обстрілами організувати переправу через річку Міус для виходу з оточення інших підрозділів та відтягнули на себе значні сили бойовиків.
Про те, як проходив рейд, про рукопашні бої у Степанівці та зіткнення з російськими десантниками розповів командир операції, генерал-лейтенант М. Забродський. Бійці 95-ої бриґади також поділилися своїми фотографіями тих подій.
Мапа рейду 95-ої бриґади.
У другій половині липня 2014 року на Донбасі тривали важкі бої – сили АТО намагалися оточити Луганськ і Донецьк, а також забльокувати українсько-російський кордон. Саме біля кордону ситуація була найважчою. Там, в районі Краснодона, Ізвариного, Червонопартизанська, опинилися в оточенні прикордонники, а також підрозділи 72-ої, 24-ої і 51-ої механізованих бриґад і десантники з 79-ої бриґади. Окрім власне оточення, проблемою були і обстріли з території Росії, про які є свідчення з супутникових знімків. Проте Кремль до цього часу це категорично заперечує.
За таких умов почалася підготовка до рейду 95-ої бриґади та батальйону 30-ої механізованої бриґади.
Завдання були чіткі: захоплення і утримання рубежів, знищення оперативних об’єктів ворога, дезорганізація у нього в тилу, щоб відволікти сили від боїв на лінії зіткнення. Попри поширену інформацію, відбирали в рейд не добровольців, а за спеціялізацією бійців, бо знали, хто на що здатний в бою.
Від 95-ої бриґади у рейд вийшло близько 600 людей: два рейдові загони, угрупування артилерії та угрупування підрозділів забезпечення. На певному етапі залучили 1-ий батальйон 30-ої окремої механізованої бриґади. Це ще 400 бійців.
„Загін мав бути легким, рухомим і здатним до швидкого маневру. Тому не брали з собою весь комплект підрозділів забезпечення, бо це могло суттєво ускладнити процес”, – говорить М. Забродський.
Рейд 95-ої бриґади. (Фото: Прес-служба 95-ї бриґади)
Виходили з-під Слов’янська. Першим серйозним зіткненням став бій під Лисичанськом 19 липня, в якому загинули п’ятеро десантників. Саме місто остаточно звільнили лише 24 липня, але у першому бою бійці 95-ої бриґади змусили супротивника залишити кілька позицій, зайняли нафтопереробний завод, а також змогли забезпечити рух сил АТО далі за Лисичанськ.
Але найскладніше лише починалося. Найважчими у рейді були бої за Савур-Могилу, Степанівку, а також наведення переправи через річку Міус.
Курган Савур-Могила, як панівна висота на багато кілометрів навколо, мав стратегічне значення, але вибити звідти проросійські сили не могли кілька днів.
Це вдалося зробити 28 липня.
Десантники продовжили рейдові дії далі, а позиції на кургані передали іншим підрозділам, які через обстріли не змогли там закріпитися й пізніше Савур-Могилу повторно штурмували 51-ша бриґада і спецпризначенці.
Далі був захід у село Степанівка. Там зав’язались бої на близькій віддалі, дійшло навіть до рукопашних сутичок ближче до центру Степанівки, де стояли вже напівзруйновані магазини і кафе.
„Все сталося абсолютно раптово, як і буває у ближньому бою. Але наші військовослужбовці показали себе, говорячи парляментськими виразами, надефективно”, – додає генерал.
Однією з головних цілей рейду було захоплення ділянки для наведення мосту через річку Міус, щоб дати можливість прикордонному угрупуванню вийти з оперативного оточення. Супротивник не одразу зрозумів, що це взагалі можливо, та не пов’язав дії рейдового загону з можливим проривом оточених підрозділів.
„Всі знали, що Міус тоді був водною перешкодою, яка дуже ускладнювала перехід на підконтрольні території фактично від Ізвариного”, – пояснює генерал.
Під час підготовки переправи техніку роззосередили, що дозволило уникнути втрат. Коли супротивник встановив реальні наміри, то використовував всі засоби ураження, які міг. Маневрових підрозділів у нього на той час в цьому районі не було, а от артилерію міг застосовувати, зокрема, й з того боку кордону, що виключало будь-який вогонь у відповідь.
Саму переправу наводили під постійними обстрілами за кілька кілометрів на північ від села Дмитрівка.
„У нас з собою було два комплекти механізованого мосту. Один був пошкоджений ще на підході, й добре, що був другий. Місце обрали між двома досить високими берегами, які захищали і закривали міст від спостереження супротивника. Жодного прямого влучання у сам міст не було”, – розповідає М. Забродський.
Але переправа на Міусі була під обстрілом без перебільшення 24 години на добу. Постійна канонада, весь час під вогнем, це важко уявити. Снарядів вони не шкодували, били не точково, а по площі. Оточені підрозділи переправлялися близько шести годин.
Загалом 6-7 серпня вдалося переправити через Міус близько 3,000 бійців та 250 одиниць техніки.
На останньому етапі рейду десантники разом з 30-ою бриґадою „пробивали” коридор на лінії Степанівка-Красний Луч-Червона Поляна- Лутугине. Це мало перерізати комунікації проросійських формувань.
Тоді ж в районі міст Красний Луч і Міусинськ українські військові вперше зіткнулися з російськими частинами, які видавали себе за „армію ЛНР”.
Через відсутність резервів штаб АТО вирішив вивести рейдову групу 95-ої бриґади. Тож її підрозділи пройшли по тилах супротивника до Дебальцевого й 10 серпня повернулися у свій вихідний пункт біля Слов’янська.
На тому виході загиблих у бриґаді було близько 30 людей, 150 поранених. Це майже за місяць боїв.
З „російськими кадровиками” 95-та бриґада зіштовхувалася у різних точках, зокрема під Лисичанськом. „Коли вражається машина з особовим складом, а там всі одягнені в однакову форму і в декого навіть були документи при собі – які ж могли бути сумніви?” – каже генерал.
Вони на той час, на відміну від „зелених чоловічків” у Криму, навіть не приховували ні своєї приналежности, ні своєї присутности. Інше свідчення – захоплена радіостанція, по якій певний час слухали переговори супротивника.
„Чіткий радіообмін, постановка завдань – завжди можна зрозуміти, коли між собою спілкуються професіонали. А якщо додати ще відомий „говорок”, то це однозначно викриває належність до певної етнічної групи. Всі сумніви зникають”, – пояснює М. Забродський.
Тоді ж вперше українські десантники зійшлися з російськими десантниками. До 2014 року на пострадянському просторі існувало неформальне „десантне братерство”, але після початку війни українські високомобільні десантні війська стали Десантно-штурмовими військами.
Підрозділи, які вважаються елітними і в українській, і в російській арміях, тоді ще мали однакову символіку: блакитні берети та блакитні тільники, які пішли ще з радянської традиції.
„Напевно, вперше у воєнній історії блакитні берети воювали проти блакитних беретів. Але тоді ніхто не думав, які це десантники: псковські, тульські чи якісь інші, це був супротивник. Поле бою залишилося за нами”, – говорить М. Забродський.
Спалена в бою бойова машина піхоти. (Фото: Пре-сслужба 95-ої бриґади)
Пізніше в Амвросіївському районі на Донеччині українські військові взяли у полон 10 бійців 331-го полку 98-ої Свірської дивізії повітряно-десантних військ Росії.
У Росії тоді пояснили їхню присутність в Україні тим, що вони патрулювали кордон і випадково перетнули його на непромаркованій ділянці.
Російські десантники потрапляли у полон загалом кілька разів. Інший відомий випадок – двоє полонених десантників з 31-ої окремої десантно-штурмової бриґади з Ульяновська, яких затримали бійці батальйону „Донбас” під час виходу з Іловайська.
Забезпечення продовольством, боєприпасами та пальним – ключове питання для рейду. Брали їх максимально, тому що розуміли, що все може трапитися і ніякого підвозу точно не буде. Особлива увага була до артилерійських боєприпасів.
Транспортували основну масу забезпечення на своїх бойових машинах БТР-80. А також допомагали „трофеї”: супротивник мав такі ж боєприпаси, те ж пальне і навіть ті ж машини.
Тіла вбитих товаришів забирали з собою.
У 2015 році американський військовий експерт та президент „Potomac Foundation” д-р Філіп Карбер у статті „Вивчені уроки російсько-української війни” назвав рейд 95-ої бриґади „найбільшим та найдовшим рейдом бронетехніки у тилу ворога у зафіксованій воєнній історії”.