Роки й роки поспіль наша „Свобода“‚ у вищій мірі уважна до життя в Україні‚ зокрема й особливо – до завдань та ознак відродження української національної культури‚ утвердження рідної мови в дуже складному нинішньому житті суспільства‚ утримує в полі зору діяльність Ліґи українських меценатів і її найголовнішого проєкту – Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика.
Конкурс вже має за собою славну і‚ можна сказати‚ героїчну 20-річну історію‚ саме тепер тривають підготування до 21-го з черги‚ хоч в умовах панедмії короновірусу та економічного уповільнення робити це непросто.
На прохання нашої редакції знана активістка Конкурсу Світлана Короненко взяла інтерв’ю на цю завжди актуальну тему в президента Ліґи проф. Володимира Загорія. Пропонуємо текст цієї розмови нашим читачам.
Президент Ліґи українських меценатів‚ доктор фармацевтичних наук‚ проф. Володимир Загорій.
Нинішній конкурс дещо драматичний. Тріюмфально розпочавшись уперше в Києві (читачам нагадаю, що кожен мовний маратон брав старт щоразу в іншому обласному центрі), успішно підійшов до свого завершення і зупинився‚ бо пандемійний карантин перешкодив зібрати жюрі й визначити переможців. Такою лишається ситуація й на сьогодні. Як плянуєте виходити з неї?
Ми звернулися до Міністерства освіти з листом, пропонуючи провести засідання жюрі в авдиторіях Інституту філології столичного університету ім. Шевченка. В цьому нам охоче пішов назустріч його ректор Леонід Губерський. А ще ми пропонували‚ як виняток‚ зформувати жюрі тільки з киян. Бо‚ враховуючи вимоги карантину, люди не повинні ризикувати, добираючись різним транспортом до столиці, а також живучи тут кілька днів у гуртожитках.
Міністерство освіти не погодилося на наш варіянт: мовляв‚ не можна порушувати навіть букву положення про жюрі. Сторінку Конкурсу в Facebook бомбардують своїми запитаннями з усіх куточків України: чому немає результатів конкурсу? Чому досі не визначено переможців? Доводиться знову й знову пояснювати: цю справу гальмую Міністерство освіти.
Ми звернулися зі своєю проблемою до Президента Володимира Зеленського. Щойно одержали відповідь з його Офісу: наш лист переслано до Кабінету Міністрів. Отож змушені чекати на відповідь звідти.
Ви це добре знаєте‚ конкурс супроводжують подібні і ще гостріші проблеми на різних його етапах і в різні роки. То недоброї пам’яті Міністер Дмитро Табачник з усіх сил намагався знищити патріотичний мовний маратон, то деякі недалекі керівники обласних маштабів пробували змарґіналізувати його в своїх областях (все ж з приємністю визнаю, що добрий десяток голів обласних рад та адміністрацій дуже прихильно поставилися до мовного змагання й особисто брали участь у його відкриттях та закриттях); бували й аґресивні спроби привнести в конкурс корупційні схеми. Організатори маратону не один раз ставали жертвами атак численних адептів „русского міра“, які повсюдно сіють інформаційні віруси в Україні.
Отже, кризова ситуація?
Ні. Ми знайдемо їй компромісний розв’язок. З Міністерста освіти вже прозвучала пропозиція, щоб жюрі зібралося у вересні. Нарешті буде підсумовано результати мовного маратону і визначено імена всіх тих, хто заслуговує нагород. Якщо і надалі збережуться карантинні обмеження, котрі реґляментують кількість людей, що можуть бути присутні в тому чи тому приміщенні, то проведемо офіційне закриття конкурсу, як завжди, в столичному театрі ім. Івана Франка, але в залі його будуть тільки переможці, журналісти та організатори конкурсу.
Хвилюючий момент: чернівецькі діти під час Конкурсу з української мови.
Другий варіянт – врочистості закриття 20-го Конкурсу і вручення нагород його переможцям з числа тільки киян, скажімо, на території Музею Шевченка або Музею Рильського, де спеціяльно для цього будуть створені відповідні умови. Переможцям з інших міст нагороди будуть переслані на їхні адреси. А дипломи та цінні подарунки для них перешлемо обласним департаментам освіти, котрі вирішать, коли і за яких нагод вручити їх переможцям.
І третій сценарій. Якщо умови карантину стануть жорсткішими‚ то закриття конкурсу відбудеться в режимі онлайн. Ми повідомляємо через усі доступні засоби інформації імена переможців та призерів і пересилаємо їм виборені ними нагороди.
А чи відбудеться відкриття 21-го Конкурсу?
Поза усіма сумнівами! Незважаючи ні на що! Тут також маємо три сценарії – залежно від обставин, у яких опиниться Україна через пандемію. Ми не сміємо зупинити конкурс. Бо зупинити – це означає загубити його. Якщо ми вистояли тоді, коли мовному маратонові фактично було винесено смертний вирок, то маємо вистояти і нині.
Мова знову стає темою інформаційної війни. Чи Ви це відчуваєте?
Звичайно. Це відчуває кожна притомна людина. На жаль‚ в Україні не всі притомні. Можна зрозміти‚ коли проти нашої мови борються проросійські елементи, котрі мертвою хваткою тримають Україну в ситуації постколоніяльної, неповноцінної держави. Але маємо глухий опір навіть і від деяких українських людей, які повчають нас: чого ви носитеся з цією мовою?! Треба спочатку піднести економіку, а тоді вже дозволити собі таку розкіш‚ як боротьба за українську мову.
Але ж чому‚ люди добрі‚ боротьба за економіку має виключати боротьбу за рідну мову? Тут немає ніяких альтернатив чи дилем. Державне будівництво включає в себе і національне будівництво. Втім‚ не тільки в нашому суспільстві, це загалом проблема багатьох країн – розмивання єрархії фундаментальних цінностей, котрі є своєрідним фундаментом націй і держав. З одного боку це вплив тотальної ґльобалізації, котра змушує країни делеґувати різним наддержавним структурам частину свого суверенітету. В Україні ж під особливою загрозою – наш інформаційний суверенітет. Цілком безборонно діють інформаційні вірусмейкери, завербовані на службу Кремлем. Тому і наш конкурс, і чимало важливих державотворчих та націєтворчих проєктів зазнають підступних інформаційних атак. Це теж реалії гібридної війни.
Апологети двомовности часто покликаються на приклад Канади чи Швайцарії, де, мовляв, на законодавчому рівні співіснують кілька мов.
Оце і є маніпуляції та спекуляції. Бо Канада – держава еміґрантів, яка складалася шляхом компромісів такого характеру: початкове державне утворення Канади мало мовою спілкування англійську, на котру врешті погодилися всі, хто населяли цю територію. А далі до цієї території приєдналася так звана Нова Франція, тобто нинішній Квебек. І тоді було ухвалено компромісне рішення: поряд з англійською в статусі, який передбачають державній мові, буде й французька мова. Швайцарія ж утворилася з об’єднання різних за національностями країв і реґіонів‚ і це феномен західньої демократії. Здавалося б, це еклектичне утворення приречене на етнічні та мовні війни, а насправді ті кілька мов анітрохи не антигонізуються в державі.
Україну, коли ми говоримо про мовну ситуацію, коректно порівнювати з такими державами, як, скажімо, Німеччина, Франція, Італія, Еспанія, Польща. Україна – це передовсім держава українського народу, який несе відповідальність за всі національні меншини, котрі населяють державу, забезпечує їм головні національні потреби, але, цілком природно, не може дозволити, щоб котрась з нацменшин домінувала над українськими національними цінностями. Тому другої державної мови в Україні можуть вимагати або аґенти Кремля, зросійщені малороси, цілковито позбавлені національних почуттів та належної освіти та особистої культури.
У пресі дедалі частіше зустрічається такий діягноз нашому суспільству: „мовна шизофренія“. Як Ви до цього ставитеся?
Хоч прикро це чути, але мусимо визнати: підстави для того є. Хочу сподіватися, що це не сама мовна шизофренія, а загроза її. Але я бачу, що українську мову дедалі більше чути від освіченої людини, з якою я пов’язую сподівання на поліпшення всієї загальноукраїнської ситуації. І – мовної також. Майбутнє нашого суспільства – за інтелектуально повноцінними людьми, а не за жертвами токсичного телебачення. Зовсім не така Україна сьогодні, якою вона в ідеалі нам уявляється, але в ній бачимо обнадійливі паростки, котрі стануть виразніше помітні завтра. Є світлі юні голови, які розуміють, що іншої України в нас у запасі немає – треба давати раду цій. І я переконаний, що ми нарешті опритомніємо всім суспільством (принаймні його здоровим, не вірусоінфікованим ядром) – і почнемо рішуче виправляти‚ здоровлювати нашу ситуацію.
Коли я була прес-секретарем Ліґи українських меценатів, бачила, як складається громадський актив, що відповідально опікується цим важливим загальнонаціональним проєктом. Чи залишилися з вами всі ті, з ким ви започатковували цей проєкт?
На жаль, декого вже немає серед живих. Скажімо, переможців першого і другого конкурсів вітав член його опікунської ради – патріярх нашої літератури Павло Загребельний, до якого тоді стояла черга за автографом. Немає нині й послідовного оборонця мови проф. Анатолія Погрібного, який був членом Наглядової ради конкурсу від самісінького його початку. В Криму упродовж понад десятиліття мали ми головою жюрі тамтешнього конкурсу відомого поета Данила Кононенка, з яким попрощалися його рідні, друзі і шанувальники. У Луцьку нашим уповноваженим представником був видатний письменник Іван Корсак, який послідовно опікувався мовним турніром півтора десятиліття. На жаль, сьогодні він уже не з нами.
При цій нагоді не говоритиму про тих, хто спочатку прийшов до нас, прагнучи заробити на цій справі якісь фінанси чи славу, не зрозумівши, що цей проєкт абсолютно благодійницький. Усі члени Опікунської та Наглядової рад працюють на волонтерській основі. Тут я маю нагоду подякувати видатній мовознавиці, докторові філології, професорці Львівської Політехніки Ірині Фаріон, яка незмінно очолює наглядову раду конкурсу, а також є фундаторкою премії ім. Олени Пчілки, котру щороку вручає на сцені столичного театру ім. Івана Франка. Мої подячні слова також директорові Інституту української мови, докторові філології Павлові Гриценкові – постійному голові жюрі мовного маратону. Як на мене, то це – найкращий варіянт: на чолі жюрі – очільник авторитетної в усіх мовних питаннях інституції.
Не обмину при цій нагоді Фундацію ім. Івана Багряного (США) – колективного члена ліги й мецената мовного маратону, а також Союз Українок Австралії, чиї численні нагороди одержують наші конкурсанти, і ті, хто їх одержав, уже є в усіх областях України. І не тільки України – наш мовний турнір невипадково називається Міжнародним, бо ж участь у ньому охоче беруть і представники світової української діяспори.
Отже, скоро Ви скажете: 20-ий Конкурс в нас вже позаду. Бо ж для того, щоб це сказати, залишилися якісь формальності, котрі, вірю, будуть залагоджені. Думати саме так дає всі підстави історія мовного маратону, в якій було так багато колізій, що стали смугою випробувань конкурсу на міцність. Але марафон – не спинити і не знищити. Отож – що далі?
Далі – 21-ий.
Де він братиме початок?
Ми приймемо про це колеґіяльне рішення на зборах ліги й погодимо його з Міністерстом освіти. І лише після цього повідомимо українському світові.