Відомий в Росії письменник Борис Акунін еміґрував до Англії і там написав роман „Щаслива Росія“. Правда‚ несподівана назва? Але ж у нашому „найкращому зі світів“ нема нічого неможливого. Тим більше‚ що у творі йдеться про життя-буття росіян аж у ХХІІІ ст. Олігархія‚ охлократія‚ демократія – це вже далеко позаду. Новий суспільний лад називається – меритократія. Це коли брати у часть у виборах мають право не всі‚ а тільки найсвідоміші‚ політично найграмотніші громадяни‚ готові‚ як то кажуть‚ головою відповідати за свій вибір.
В одному з численних інтерв’ю автора запитали‚ а як же бути з так званим народовладдям‚ і він відповів таким чином: Чого ви цим журитеся? Істинного народовладдя ще ніколи‚ в жодній країні не було‚ і не було саме з причини масової участи людей у виборах. Бо чим більша виборча маса‚ тим вона сіріша‚ невиразніша‚ тим нею легше зманіпулювати‚ спрямувати туди‚ куди треба кандидатові на владне крісло. Для того‚ аби керувати автом‚ – каже письменник‚ – людина мусить скласти спеціяльний іспит. Але ж керувати державою – незрівняно складніше. То як же можна надавати‚ через загальний виборчий процес‚ право участи в державному управлінні‚ якщо виборець навіть не уявляє‚ як влаштована держава‚ за яких умов вона виникла‚ яка її історія‚ і так далі?
Тому в майбутньому мусить дійти до того‚ що не повноліття громадянина має дати йому право участи у виборах‚ а лише успішно складений іспит. З ним він дістає мінімальну електоральну оцінку‚ котру відтак громадською активністю в подальшому своєму житті може збільшувати. Тобто‚ голос 18-річного юнака і голос професора чи академіка – це голоси‚ різні за рівнем впливу на вибори.
Чи все так станеться‚ як пророкується в розумному художньому творі? Зокрема в Росії‚ яку‚ за словом її поета‚ „розумом годі збагнути“?
Однак‚ з думкою цього дуже цікавого письменника про слабкий‚ несправедливий бік демократії тяжко не погодитися: той громадянин‚ що багато дає від себе своєму суспільству‚ повинен оцінюватися інакше‚ не нарівні з тим‚ хто нічого не дає.
Але щодо майбутнього щастя Росії‚ то вона вже майже щаслива. Бо її щастя – найпростіше з усіх можливих щасть: воно полягає у завойовництві. І тільки в ньому. До повноти залишається зовсім мало – проковтнути незалежну українську державу‚ відновити імперію‚ розділити і покорити Европу і показати „кузькіну мать“ Америці.
Україна напевне виявилася б завеликою „кісткою“ для путінської пащеки‚ якби останні вибори‚ президентські і парляментські‚ відбувалися так‚ як пропаґує у своєму романі Б. Акунін.
Але вони відбулися зовсім-зовсім-зовсім інакше. Вирішальний голос у них мали не відповідальні‚ не свідомі свого вибору громадяни‚ а глядачі. Сиділи біля телевізорів і реготали.
Стара влада давала досить підстав для осміювання‚ і артисти та їхні режисери мали за чим ховати свій „творчий метод“. Глядачі‚ весь цей передвиборний період сміючись з самих себе‚ ставши на один день виборцями‚ не змогли збагнути‚ що обіцянки миру на Донбасі походять з глибокої проросійськости і прорадянськости „нових облич“. Цим політично незрілим‚ а вже ідейно схибленим „обличчям“ мир з Росією уявлявся чимось цілком природним. Свої ж люди! Вони потай думали те саме‚ що Володимир Путін багато разів повторював уголос: росіяни і українці – один народ.
А сьогодні‚ по кількох місяців при владі‚ „слуги“ розгубилися і вже не знають‚ як бути далі. Бо хоч у політиці завжди і скрізь багато гри‚ реальне людське життя різниться від театральної сцени. Глядачі‚ насміявшись досхочу‚ встають від телевізора‚ ідуть до холодильника‚ читають рахунки за газ‚ електрику і воду‚ з тяжким серцем перевіряють балянс прибутків і видатків. Освітяни‚ медики‚ багатодітні родини‚ пенсіонери як не годні були звести кінця з кінцями‚ так і далі не годні.
А до всього – насувається смертельна загроза для самого існування незалежної України.
І не були б то українці‚ якби не відчули‚ що час виходити на Майдан. І що на це „слуги народу“? Замість бути з народом‚ вони розпускають чутки‚ нібито протести підкуплені політичними опонентами. Схаменіться! Це ви підкупили глядачів лукавим сміхом‚ що мав недобру мету. Ви й сьогодні хочете‚ щоб громадяни були тільки глядачами‚ а не співучасниками влади у своїй країні. Щоб не думали‚ а зазирали вам у рот‚ сміялися і плескали в долоні.
І що вже справді дуже смішно – відбиватися дурним „арґументом“: хто критикує „Слугу народу“‚ той помагає В. Путінові.
Виглядає‚ що тому В. Путінові щастя саме йде до рук‚ і Росії не треба чекати аж до ХХІІІ ст. Світовий політичний дискурс волею-неволею актуалізує національне питання. Ніби несподіване – з огляду на нестримний розгін ґльобалізації‚ а насправді багатьма проникливими людьми давно передбачене вирівнювання загальнолюдського поступу: не вдається весь час іти лівою ногою. Об’єднання Европи чомусь не втрималося на ідеальній висоті – може‚ тому‚ що від самого початку шляхетний проєкт містив у собі якийсь ґандж‚ складну психологічну суміш‚ нерозгадану вчасно. Европейська унія поставала зі щирого каяття німецького заходу за злочини нацизму‚ але практично її втілював заражений совєтською інтернаціоналістською лівизною німецький схід. Берлін‚ бувши економічною потугою‚ дозволив собі забігти набагато вперед‚ поспішно накидаючи на слабші держави об’єднаної Европи ідеологію зневаги до національних ідентичностей. Це не могло закінчитися інакше‚ ніж евроскептицизмом – на велике вдоволення путінської Москви. Британський Брекзит‚ французькі лепенівці‚ мадярські йоббіківці‚ польські качиністи‚ італійські „П’ять зірок“‚ австрійські свободівці – то все бальзам на лукаву душу Кремлеві‚ великому майстрові використовувати у власних інтересах як праві‚ так і ліві надмірності в зовнішньому світі. Сама ж‚ ні права‚ ні ліва‚ Москва залишається в зненавидлій усіма її сусідами імперській закостенілості.
Двічі Росія мала історичний шанс стати на шлях розвитку нормальної національної держави‚ й обидва їх втратила – в 1917-му і 1991-му. А все могло бути зовсім інакше‚ зокрема для України. Сьогодні вона опинилася у „бермудському“ трикутникові – поміж занепадницьким‚ антихристиянським лібералізмом‚ котрий зіпсував прекрасну ідею европейської єдности‚ антиукраїнськими націоналізмами в Польщі і Мадярщині та завойовницьким російським імперіялізмом. З цього трикутника можна виплисти‚ лише покладаючись на власні сили‚ а джерело цих сил – в духовній єдності всіх українських поколінь – „і мертвих‚ і живих‚ і ненародженних“. В нації.
Тому не слід дуже дивуватися‚ почувши цю думку з уст американського президента. „У нас є слово‚ що вважається старомодним‚ це слово – націоналіст‚ – сказав Дональд Трамп‚ виступаючи в Гюстоні перед прихильниками сенатора Теда Круза. – Чи є правдою‚ що ми не повині вживати це слово? А знаєте хто я? Я – націоналіст. Вживайте це слово! Радикальні демократи хочуть повернути уряд корумпованих‚ владолюбних ґльобалістів. Ви ж‚ напевно‚ знаєте‚ хто такий ґльобаліст? Ґльобаліст – це людина‚ котра хоче‚ щоб на всій Земній кулі було добре‚ але при цьому не дуже переймається нашою країною“.
Якщо вже Д. Трамп‚ сам колишній мільярдер і ґльобаліст‚ наважився внести такі викличні корективи у тлумачення світових процесів‚ то‚ мабуть‚ є на це якісь підстави. Бо ґльобалізація‚ м’яко кажучи‚ – не зовсім об’єктивна річ. Деякі скелети випали з шафи‚ коли Дейвид Рокефелер пояснив наглухо закриту від публіки діяльність Більдерберзького клюбу (цитуємо за Вікіпедією): „Ми б не мали можливости випрацювати наш плян для всього світу‚ якби він набув розголосу у ті роки. Але світ влаштований складніше і готовий іти до світового уряду. Наднаціональна верховна рада інтелектуальної еліти і банкірів світу‚ безсумнівно‚ краща‚ ніж національні визначення в минулі століття.Таким чином‚ ми зобов’язані тримати пресу в невданні щодо наших переконань‚ що становлять історичне майбутнє нашого століття“.
Отже‚ „плян для всього світу“ – не в Божих руках‚ а в руках банкірів?
Д. Трампові‚ хто б і що про нього не говорив‚ вистачило інтуїції‚ аби відчути цю керовану однобокість світової політики. І знаємо‚ що не тільки йому. І вже напевно‚ що не до закритих суспільств він закликає‚ не до тотальної ізольованости національних держав‚ а до якомога справедливішої рівноваги між інтересами національних держав та інтересами людства. Ізоляціонізм‚ за який демократи справедливо критикують Д. Трампа‚ для Сполучених Штатів‚ котрі упродовж своєї недовгої державної історії так багато віддали від себе світові‚ це таки нонсенс. Одначе‚ не менший нонсенс – зневажання національних організмів. І ледве чи воно припниться.
На думку німецького публіциста Германа Терча‚ „…сили ґльобалізації з їхньою лівацькою культурою вестимуть бій, застосовуючи всі свої незмірні засоби захисту соціял-демократичного консенсусу. Бо незаконне переправлення іміґрантів, мультикультуралізм і скін національних ідентичностей роблять суспільства податливішими для нав’язування їм звичок і контролю. Кінець цієї колосальної культурної битви, що розпочинається, ще не написано. Та для кожного, хто любить свободу особистости, вірувань, слова і мислення, є розрадою знати, що ця битва вже розгортається і що є сили, готові до боротьби…“.
Що ж‚ до боротьби не звикати – така доля людства. Зле тільки‚ що цивілізований світ‚ розділений на лівизну і правизну‚ бореться з самим собою‚ а користає з цього незмінно варварська Росія.