Цього літа (26 липня – за юліянським календарем‚ 7 серпня – за григоріянським) виповнюється 200 років від народження Пантелеймона О. Куліша – одного з найталановитіших українців ХІХ ст. Якби‚ не дай Боже‚ доля нашого народу склалася ще гірше‚ ніж ми знаємо‚ і обдарованим‚ освіченим та невтомним у праці для загального добра „трудоголіком“ виявився лише він один‚ то й у цьому випадку було б щось доброго сказати про тогочасну українську культуру. Небагато таких універсальних працелюбців повторилося в наступних сторіччях. Феномен П. Куліша – це просто таки незбагненне у своїй активній заанґажованості проживання життя у багатьох-багатьох творчих іпостасях‚ мовби йдеться не про одну людину‚ а про цілу групу‚ про сузір’я яскравих і плідних авторів.
Куліш-поет залишив по собі довгу низку поем і сотні віршів – романтичних‚ ліричних‚ сповідальних і викривальних‚ гнівних‚ саркастичних і по-народному м’яких‚ людяних і глибоко журливих. Його перша з черги збірка „Досвітки“ – це ще юнацька‚ чиста і щира любов до України і безхмарна‚ ясна віра у її близький і соняшний ранок‚ віра в рідне слово:
Віщуванням новим
Серце моє б’ється, –
Через край із серця
Рідне слово ллється.
А є ще Куліш-драматург‚ Куліш-оповіданяр і романіст‚ Куліш-перекладач‚ й то не лише поезій Віліяма Шекспіра і Адама Міцкевича‚ але й Біблії‚ Куліш-філолог‚ автор „Граматки“‚ котра була‚ властиво‚ значним кроком у вдосконаленні українського фонетичного правопису. Вміщений у ній буквар високо оцінив Тарас Шевченко‚ назвавши цю працю „першим вільним променем світла‚ що здатен проникнути у здушену попами невільничу голову“. Є ще Куліш-етнограф‚ добрий знавець українського світу пісень і казок‚ і Куліш-історик.
Й усі творчі досягнення цієї вельми непересічної людини в кожній з названих ділянок слід‚ самозрозуміло‚ оцінювати безсторонньо‚ самі по собі‚ поза зіставленням з іншими нашими великими трудівниками‚ яких‚ дякувати Богові‚ Україна мала дуже багато. Втім‚ авторитет П. Куліша залишається помітним‚ навіть коли згадаємо‚ що в тому ж часі і в тому самому просторі жили і творили генії‚ світочі‚ в поезії – Тарас Шевченко‚ невдовзі Іван Франко і Леся Українка‚ у прозі – Панас Мирний‚ Іван Нечуй-Левицький‚ Михайло Коцюбинський‚ в драматургії – Іван Котляревський‚ Григорій Квітка-Основ’яненко‚ Іван Карпенко-Карий‚ Михайло Старицький‚ у мовознавстві – Олександер Потебня‚ Омелян Огоновський‚ Павло Житецький‚ в етнографії і фолкльристиці – Михайло Максимович‚ Осип Бодянський‚ Михайло Драгоманов‚ в історичній науці – Микола Костомаров‚ Володимир Антонович‚ Дмитро Яворницький‚ згодом Михайло Грушевський та інші.
Все ж як не творча спадщина‚ то сама постать П. Куліша в якомусь розумінні стоїть мовби відокремлено від сотень і тисяч діячів української національної культури. Біографи поета і дослідники його житття і творчости схиляються до думки‚ що річ тут передусім в його людській натурі‚ в самобутньому характері‚ визначальною рисою якого був еготизм – самовивищення‚ перебільшення власного значення. Мабуть‚ лише психоаналітик годен дійти до якихось остаточних висновків‚ нам же залишаються лише здогади. Легко уявити‚ як украй емоційний і самозакоханий П. Куліш незатишно почував себе поряд з Т. Шевченком‚ усвідомлюючи – був для цього досить розумним і талановитим – свою поетичну вторинність.
Про це згодом писав І. Франко: „Всьо тут було, – лірика й епіка, слов’янофільство й демократизм, Хмельниччина і козаччина перед Хмельницьким, тон народної пісні і манера Шевченка, і початки спеціяльної Кулішевої філософії… не було тільки одного – Шевченкового генія, Шевченкового гарячого почуття, яким він умів осяяти, огріти все, до чого доторкнулося його перо. Даремно Куліш вишліхтовував зверхню форму своїх віршів, щоб вона була ліпша від занедбаної форми Шевченкових поезій… Іронія долі визначила йому перше місце в числі епігонів Шевченка з усіма неприємними прикметами епігонізму…“.
Ймовірно‚ була ще одна поважна спонука в П. Куліша до тяжкого змагання з самим собою. В молодості він був одним з братчиків-кирило-методіївців. На допитах вів себе далеко не так достойно‚ як‚ скажімо‚ Т. Шевченко чи Микола Гулак‚ чи Василь Білозерський‚ чи Олексанер Навроцький. З-під арешту П. Куліш писав до начальника ІІІ Відділення таємної поліції Леонтія Дубельта: „…Візьміть‚ Ваше превосходительство на себе турботу схилити государя до великодушного прощення моєї нерозумности. Я ж‚ пам’ятаючи‚ що для мене зроблено‚ усі сили свої і здібності вживу на те‚ щоб майбутніми моїми творами загладити шкоду‚ заподіяну моїми нерозумними діями“.
Прикладом такого „загладжування“ є роман П. Куліша „Чорна рада“‚ зокрема сумнозвісний епілог до цього твору‚ де чорним по білому читаємо чорні й за змістом рядки: „…Я бажав виставити в усій виразності втіленої історії причини політичної нікчемности Малоросії‚ й кожному хисткому розумові довести‚ не дисертацією‚ а художнім відтворенням забутої і спотвореної в наших поняттях старовини‚ моральну необхідніть злиття в одну державу південного руського племені з північним…“.
Через 20 років після „Досвітків“‚ у „Хуторній поезії“ П. Куліш дійшов уже до зовсім огидного для здорового українського національного почуття прославляння катів України – Петра І і Катерини ІІ.
Тому П. Куліш залишається болючою драмою у нашій культурній історії‚ хоч‚ звісно‚ він і сам відчував своє мученицьке роздвоєння‚ бо щиро вважати Україну „найблагочестивішою землею на світі“ і водночас не бачити в нашій історії нічого вартого похвали – з цим внутрішнім конфліктом тяжко було йому‚ архичутливій натурі, жити.
Слабким виправданням для П. Куліша є те‚ що подібні погляди на Україну і українців мав і його відомий сучасник М. Костомаров‚ підкреслюючи у своїй праці „Дві руські народності“‚ що „в характері українського народу позначилася перевага особистої волі‚ а у великорусів переважає спільність… великоруси старались утворити на міцних основах спільну будівлю‚ пройняту єдиним духом…“.
Однак‚ це лише напівправда‚ бо не можна підносити часові узагальнення до рівня вічности‚ не можна ставити низько українську сутність‚ як це зробив П. Куліш‚ на тій підставі‚ що українці хоч і володіють великими духовними і естетичними скарбами‚ хоч і витворили недосяжну для багатьох народів пісенну культуру‚ але ж нездатні створити могутню централізовану державу.
У ширшому часовому діяпазоні категоричні висновки П. Куліша і М. Костомарова виглядають занадто спрощеними і недостатніми. Обидва вони не спромоглися передбачити‚ яким злом виявиться в дальшій людській історії вкрай централізована російська імперія або не менш централізований Третій райх. Або‚ і це вже побачимо в недалекому майбутньому‚ – червоний Китай.
У травні 1945 року‚ вже наприкінці війни‚ у дні нищівної поразки нацизму‚ кореспондент швайцарської газети „Die Weltwoch“ запитав знаменитого психоаналітика Карла Ґустава Юнґа‚ що є причиною такого фатального психологічного підпадання німців під вплив темних ідей і темних особистостей‚ і чи цей вплив стосується також швайцарців німецького походження.
Відповідь була: „Ми відгороджені від цієї суґестивности своєю малою кількістю. Якби населення Швайцарії було 80 млн., то з нами могло б статися те ж саме, оскільки демонів притягують переважно маси. У колективі людина втрачає коріння, і тоді демони можуть заволодіти нею. Тому на практиці нацисти займалися тільки формуванням величезних мас і ніколи – формуванням особистости… Нас, швайцарців, захищають від цих небезпек наш федералізм і наш індивідуалізм. У нас неможлива така масова акумуляція, як в Німеччині, і можливо, в подібній відособленості полягає спосіб лікування, завдяки якому можна приборкати демонів…“.
Ця відповідь повною мірою стосується України і українців‚ їхньої свободолюбности‚ їхнього невикоріненного і нерідо надмірного індивідуалізму. Бо що може бути більшою заслугою перед сучасним світом‚ як не підпасти під владу демонів?