24 липня, 2019

Кого ж українці обрали?

21 липня Україна обрала нову Верховну Раду. Це вже буде її 9-те скликання. Правду про діяльність Ради 8-го скликання довідаємося колись з історії українського парляментаризму. Але вже й тепер можна сказати, що за кількістю цінних законів цей депутатський склад був найпродуктивнішим за всі роки незалежности. І водночас – найбільш критикованим, найжорстокіше дискредитованим в очах спільноти. В самій сесійній залі розпаношувалися вороги проукраїнсько-проевропейського курсу, поза парляментськими стінами цей курс методично шельмувався з оліхархічних телеканалів і газет.

Вже насамкінець Президент Володимир Зеленський додав негарну плямку до репутації Верховної Ради. 16 липня, тобто вже після офіційного закриття останньої сесії, він запропонував депутатам зібратися 18 липня, аби ухвалити три, на його думку, невідкладні законопроєкти. Речник парляменту Андрій Парубій, покликавшись на відповідний закон, пояснив, чому це неможливо. А у відповідь вся країна ще раз почула, яка недолуга, лінива, недисциплінована оця Верховна Рада. 

Насправді проблема тут глибша, ніж просто несправедливе ставлення до найвищого законодавчого органу. Те, що В. Зеленський виступає тут суддею для депутатів, дозволяє припустити, що таким самим одноосібним чином він схоче керувати новою парляментською більшістю, запрограмувавши її на безумовну і шкідливу для суспільства слухняність.

Вибори відбувалися за старою системою: 225 депутатських місць утворюється за партійними списками, стільки ж мало б бути від мажоритарних округів, насправді від них обрано тільки 199 кандидатів, оскільки 26 виборчих округів залишаються на окупованих Росією територіях Криму і Донбасу. 

Ті партійні списки все ще пропонують „кота в мішку“, бо не дають виборцеві змоги зорієнтуватися щодо кандидатів та їхніх програм. 11 липня парлямент нарешті спромігся ухвалити новий „Виборчий кодекс“, узаконивши відкриті списки, однак, він набуде чинности лише з 1 грудня 2023 року. Законопроєкт обговорювався у поспіху і нервах, далеко не всі поправки було враховано, незміненим залишився 5-відс. поріг проходження в парлямент, і це зле: утримувані олігархами великі партії не зацікавлені допускати до управління країною представників якнайширших верств населення.

Президент В. Зеленський знав, що чинить: дочасно припиняючи повноваження Верховної Ради 8-го скликання, він правильно розрахував, що великою мірою збережеться безпрецедентна прихильність, виявлена спільнотою до нього під час президентської кампанії. Якби парляментські вибори відбулися відразу після інавґурації, партія „Слуга народу“, дуже ймовірно, дістала б таку саму майже 75-відс. підримку.

Але ще ймовірніше, що у випадку чергових виборів у жовтні ця підтримка могла впасти до катастрофічного мінімуму. Бо українське суспільство дуже швидко отямлюється від абсолютно безпідставної евфорії. Ще наприкінці червня опитування підводили до думки про однопартійне панування „Слуги народу“ у Верховній Раді. За перші 10 днів липня рейтинґ „Слуги народу“ стрімко пішов униз, В. Зеленський кинувся їздити країною, брати, як то кажуть, за барки чиновників, виганяти їх з залі, звільняти з посад – і все це показувалося на телеекранах. Рейтинґ негайно поповз угору: українці люблять, коли їх так „високохудожньо“ ошукують. 

За тиждень до виборів соціологи вже були певні, що 5-відс. поріг успішно подолають, крім „Слуги народу“, Опозиційна плятформа „За життя“ Вадима Рабиновича і Віктора Медведчука, „Европейська солідарність“ Петра Порошенка, „Батьківщина“ Юлії Тимошенко і, „Сила і честь“ Ігоря Смешка чи навіть Аґрарна партія Михайла Поплавського.

Втім, соціологічні дивовижі супроводжували цю виборчу кампанію від першого до останнього дня. Буквально напередодні дві ніби солідні аґенції, Київський міжнародний інститут соціології і Соціологічний центр Разумкова, подали результати опитувань, які різнилися на 11 відс. Тому інтриґа зберігалася до останнього моменту. І справді бачимо несподіванки: за партійними списками „Слуга народу“ дістала 42 відс. голосів, „За життя“ – 11.5 відс., „Европейська солідарність“ – 8.9 відс., „Батьківщина“ – 7.6 відс., а п’ятою все ж виявилася не „Сила і честь“, а таки „Голос“ Святослава Вакарчука, з 6.3 відс. одержаних голосів. 

У мажоритарних округах „Слуга народу“ дістала також значну перевагу, отож ця фракція загалом нараховуватие 250 депутатських мандатів – тобто потрібну для ухвалення законопроєктів більшість. Хто ці „мажоритарники“, до яких супільних прошарків належать, як вони перемагали – це дуже цікава тема. „За життя“ матиме 37 мандатів, „Европейська солідарність“ – 25, „Батьківщина“ – 23, „Голос“ – 18.

Що було характерним для цих виборів? Передусім – пасивність громадян. З 29 млн. виборців проголосувало лише 49 відс., це найнижчий показник за всі незалежні роки. Літо – не найкращий час для виборів, багато людей – понад 7 млн. – перебувають поза межами країни. Можливо, політтехнологи „Слуги народу“ саме на це й розраховували. Тим не менше – загальна атмосфера була напружена. Протягом липня сталося 4,000 порушень виборчого законодавства. У день виборів тільки в столиці їх зареєстровано 600. Це незаконна аґітація, фальшиві бюлетені, підкупи. У Бахмуті, місті Донецької области, наприклад, лічильна комісія ще до моменту відкриття дільниці попідписувала порожні бюлетені, таким чином намагаючись збільшити відсоток голосів, поданих за Опозиційну плятформу В. Медведчука і В. Рабиновича.

Варта уваги та обставина, що на закордонних виборчих дільницях найбільше голосів подано за „Европейську солідарність“.

Що ж далі? 30 наступних днів відведено на створення парляментської коаліції, 60 днів – на формування нового Кабінету міністрів. З коаліцією Україна ніяк не може вийти на ясну дорогу. Її вимагає Конституція, однак, Венеціянська комісія давно радить вдосконалити це положення. Насправді коаліція необхідна лише для двох речей – для обрання прем’єр-міністра і членів Кабінету. Надалі ж депутати повині мати волю для виявлення власної позиції і законодавчної ініціятиви. Це так скрізь у світі.

Тим часом подібного до того, що Президент В. Зеленський хоче якомога тісніше унезалежнити депутатів, бо вже наприкінці дня виборів повідомив, що першим законом нової Верховної Ради буде скасування депутатської недоторканости. В українських умовах нерозвинутої демократії і низької політичної культури це нестиме небезпеку: позбавлені законного імунітету, депутати опиняться під маніпулятивним тиском.

Було б занадто риторичним запитанням – яку долю готує Україні парляментська коаліція, якщо її очолить „Слуга народу“? Тому що вже до цих виборів сталося багато такого, що підказує досить однозначну відповідь.

Почнімо з прикрого для України дня 25 червня, коли Парляментська Асамблея Ради Европи, промінявши принципи на гроші, повернула до свого складу делеґацію Росії – країни-аґресора, злісного порушника міжнародного права, загарбника українського Криму і розпалювача війни на Донбасі. Українські парляментарі в ПАРЕ з протесту залишили Страсбурґ, але в Києві Президент В. Зеленський так і не знайшов часу зустрітися з ними. А йдеться про надважливе: Українська держава – суб’єкт чи тільки об’єкт в міжнародній політичній грі? 

Не дивно, що український Міністер закордонних справ Павло Клімкін добровільно зрікся, також з протесту, свого крісла. Ось його застереження, проіґноровані президентом: „Найгірше буде, якщо Росія та Европа вирішать, що вони можуть домовитися за нашою спиною і спробують на’язати нам чужу стратегію і тактику. Вже тепер у кулуарах можна чути розмови, що Україна є спільним сусідством України та Европи, тому мають бути й спільні дії. Насправді дії будуть російські, а Европа буде спостерігати. На жаль, недосвідченість нової команди цьому сприяє, а економічного маневру в нас майже нема. Й от ми не встигнемо озирнутися, як відверту капітуляцію нам представлять як довгоочікувану перемогу…“.

І вже представляють. За наказом Президента В. Зеленського українське військо залишило Станицю Луганську, у боях за визволення якої в серпні 2014 року віддали життя 68 патріотів-вояків. З погляду військових, колишніх добробатівців, волонтерів цей наказ ніщо інше, як крок до зради.

Ще один вияв фальшивої миролюбности В. Зеленського: він заборонив уже традиційну військову параду у Києві на День Незалежности, чим викликав гостре невдоволення не лише в армійських середовищах, але загалом у спільноті. В умовах війни і невідступности московського окупанта ця парада слугує свідченням непереможности української зброї і незнаної ніколи раніше поваги і любови українського народу до свого війська. 

Або візьмімо баждужість президента до долі української мови. Коли „опобльоківці“ Юрій Бойко, В. Рабинович, Євген Мураєв подали до Конституційного суду вимогу скасувати недавно ухвалений закон про українську мову і її значення як державної, В. Зеленський ні словом не зареаґував на це блюзнірство україножерів. Так само без жодної реакції залишилася ганебна заява голови президентського Офісу Андрія Богдана, що українська мова природна для кількох західніх анклавів, решту ж території України не слід позбавляти російської мови, бо там, зокрема на Донбасі, вона, на думку цього невігласа, нібито автентична й повинна дістати статус реґіональної. Та чи згодом він не скаже те саме про Одещину, Миколаївщину, Херсонщину?

І відомо, чому мовчить президент – тому, що до самих виборів він чувся одним з російськомовного „насєлєнія“ в Україні і свою російськомовну сценічну продукцію творив також для Росії. Тому що в його наївному баченні Росія – не ворог, не окупант, і знову й знову повторювана Володимиром Путіном антиісторична вигадка, нібито росіяни і українці – „один народ“, у В. Зеленського не викликає ніяких сумнівів. Відразу після закінчення виборів він знову повторив те, що стане для нього фатальною помилкою, – що сподівається на конструктивний діялог з В. Путіном. Тобто ця позиція нічим не різниться від пропутінської діяльности В. Медведчука, Ю. Бойка, В. Рабиновича, котрі, озброївшись депутатськими мандатами, от-от люто вчепляться в горло українській державі.

Ось не вдалося кремлівській аґентурі влаштувати телеміст між Києвом і Москвою, то наступного дня на поклін до Кремля поїхали Ю. Бойко і В. Медведчук, не ставлячи при цьому до відома Президента В. Зеленського. А він далі мовчить, не бачить, що діється, не розуміє, що ці вороги української держави в нього на очах перебирають владу в країні.

Саме з таким природним для нього малоросійським сприйманням дійсности В. Зеленський дурить і себе, і своїх прихильників марною надією на порозуміння і замирення з Росією. Хоч, як і слід було чекати, його телефонічна розмова з В. Путіном з приводу звільнення з російської тюрми українських військових моряків закінчилася нічим. З одного боку, кремлівська пропаґанда зображає перемогу В. Зеленського як доказ відмови українського суспільства від ідеалів і здобутків Революції Гідности, з іншого – не має найменшого наміру підтримати його, бо В. Путінові сильна влада в Києві не потрібна, його метою є підштовхування української держави, руками самих українців – якщо проклятого зрадника В. Медведчука взагалі можна вважати українцем – до прірви, аби відтак знайти зручний привід зіштовхнути її туди. 

Коментуючи пацифістські уявлення В. Зеленського, київський політолог Кирило Сазонов вжив дуже точний образ. Президент України веде себе щодо В. Путіна як немудрий зайчик щодо вовка. Зайчик гадає, що коли буде дуже чемний, то вовк його не з’їсть.

Від чого свідомому українству негайно слід шукати надійних запобіжників? Від страшного зґвалтування демократичного принципу народного волевиявлення. Ця „зелена“ влада, судячи з її перших заяв і кроків, буде діяти мовби від імени більшости, за біблійним – „сліпці сліпих провадять“. І коли всі разом опиняться в ямі, не буде кого звинувачувати.

Коментарі закриті.