Іван та Любомира Григоращенки із наймолодшими правнучками. (Фото: архів Григоращенків)
КРОПИВНИЦЬКИЙ. – У вересні виповнилось по 90 років мешканцям міста, подружжю Іванові та Любомирі Григоращенкам. Їх об’єднують не лише довгий вік, діти, онуки, правнуки, а й тяжкі випробування долі, яка звела їх за тисячі кілометрів від рідних країв.
Родина Добушовських у містечку Миколаїв Львівської области мала три гектари землі, ходила до церкви, відчувала, як і всі українці, зверхність тодішньої польської влади. Любомира була ще зовсім малою, коли в Україні почався лютий Голодомор.
Любомира пам’ятає, як мало не щодня діставали із льоху великі кошики з картоплею, щоб відправляти на допомогу голодуючим. У їхньому містечку люди зібрали цілий потяг продовольства для великої України. Тепер уже відомо, що влада свідомо не допускала таку допомогу до помираючих з голоду.
Коли настала радянська влада служби НКВД лютували. У їхньому містечку кілька десятків людей, яких підозрювали у зв’язках з ОУН, вивели за місто і піддали жахливим тортурам. Збереглися прізвища замучених, нині на тому місці височіє пам’ятний знак з їхніми іменами. Під час війни Любомира вступила у молодіжну організацію Юнацтво ОУН.
Коли повернулися „совєти“, молодь тримала зв’язок із загонами УПА, попереджала про облави. Любомира вступила до Львівського медичного інституту, але змогла закінчити тільки один курс. У жовтні 1948 року її арештували. Тоді у тюрму на Лонцького потрапили близько 500 викладачів та студентів медичного інституту. Вирок: 10 років виправно-трудових таборів.
Везли їх через увесь СРСР до Комсомольська-на-Амурі. Дуже тяжким був останній відрізок шляху – морем до Маґадану на величезному трофейному кораблю, з борту якого зрізали напис німецькою і приклепали „Фелікс Дзержинський“. В’язнів повантажили у трюм. При цьому жодної медичної допомоги чи хоч трохи прийнятних санітарних умов. Любомира не сподівалася, що живою ще вийде на берег.
Через кілька років цей же корабель привіз у Маґадан солдата строкової служби Івана Григоращенка. Йому, хлопцеві зі степового селища Велика Виска, так само гірким і тяжким був цей морський перехід. Єдина різниця – він мав право виходити на палубу.
Іван, хоч і був малим, але пам’ятає жахи Голодомору, бачив, як звозили трупи померлих односельців. Іван, живучи з дитинства у колгоспних нестатках та злиднях, розумів, що з них виведе тільки освіта. Після закінчення машинобудівного технікуму одержав направлення у Гомель. Звідти й призвали його до армії, до Маґадану, а звідти – на колимську шахту Хеніканджі, де добували олово. Вони, солдати-підривники, закладали вибухівку, підривали породу, а дівчата-в’язні вантажили її на вагонетки, виштовхували нагору, там перевантажували і відправляли на збагачувальну фабрику.
Шляхи з ув’язненими ніде не перетинались. Солдати заходили у шахту, робили свою роботу і повертались на територію військової частини. Лише після цього у шахту спускались табірники. Любомира, як колишня студентка медичного інституту, трохи допомагала у медичному пункті. Якийсь час оформляла замовлення на вибухові роботи в конторі, а Іван приходив забирати ті папери.
Світлі почуття наповнили їхнє одноманітне, сіре життя тихою радістю випадкових зустрічей, барвами надій, вищим смислом любови.
Подружжя Григоращенків на Колимі з первістком – Людмилою. (Фото: архів Григоращенків)
Її звільнили у 1955 році. Через якийсь час вони одружились, але мусіли залишатись у тих краях, бо Любомирі довго не оформляли документи на виїзд в Україну. Там, на Колимі, народилася старша донечка Людмила.
Із благенькою валізою та дитиною на руках вони повернулися на Кіровоградщину. Любомира влаштувалась на завод „Більшовик“, де працювала 20 років. Іван трудився на заводі „Гідросила“ 37 років.
Говорити про українство, плекати його могли тільки вдома, бо у всуціль зрусифікованому Кіровограді це викликало подив, підозру, а часом і зневагу. Та вони знаходили підтримку у дітях, внуках. Тепер уже у них і восьмеро правнуків.
На початку 1990-их років, коли піднялася хвиля національного відродження, вийшла до людей група колядників, учнів 35-ої школи, вихованців учительки української мови і літератури Людмили Куньової. Це було повноцінне дійство із піснями, побажаннями, примовками, жартами, Божою вірою у краще майбутнє України.
Люди дивувались: звідки ці діточки таке знають, хто їх навчив? А вчителька Людмила, що народилася на Колимі, знала усе це з дитинства, тож вчила дітей.