Про свій намір кандидувати на президентський пост оголосив колишній (2003-2005) Голова Служби безпеки України генерал-полковник Ігор Смешко. Хто пам’ятає лише про цю одну сторінку його діяльности‚ може собі подумати: ну‚ все – до влади рветься „український Піночет“. І ще не встиг кандидат зареєструватися в Центральній виборчій комісії‚ як на його адресу потекла густа ріка компрометаційного бруду.
Одна дуже принципова авторка написала‚ що генерал не знає української мови‚ бо в якомусь своєму інтерв’ю вжив „згідно закону“ замість сказати правильно по-українськи – „згідно з законом“. На превеликий жаль‚ серед сучасної української політичної еліти не знайдемо ані душі з бездоганною українською мовою. А все ж і на цьому загальному тлі українська мова і вимова в устах І. Смешка чується природною‚ рідною для нього. Біографи генерала підкреслюють його вроджену здатність до мов: він вільно володіє англійською‚ французькою і німецькою мовами‚ що для президентської посади було б зовсім не зайвим.
Неприхильні до І. Смешка коментатори вбачають ґандж в самому його генеральстві і в тому‚ що Службу безпеки він очолював за президентства Леоніда Кучми‚ коли українські національні інтереси‚ українське національне відродження не були‚ м’яко кажучи‚ пріоритетом влади. А тепер він‚ бач‚ мовчить про той період. Мовчить‚ бо забагато „скелетів у шафі“?
Певна річ‚ людина зі Служби безпеки‚ світу закритого‚ таємного‚ тобто‚ іншими словами – й сама закрита‚ таємна‚ не може розраховувати на загальну симпатію з боку українців‚ вроджених демократів і трошки‚ на жаль‚ схильних до анархії. Одначе‚ у цьому випадку йдеться не стільки про „безпековця“‚ скільки про авторитетного вченого.
І. Смешко – доктор технічних наук‚ професор‚ автор понад сотні праць та десятків внаходів у ракетній галузі‚ зокрема в системах керування високоточною зброєю. Перелік перейдених шкіл чого вартий: Київське вище ракетне училище‚ Національна академія оборони України‚ Київський університет ім. Т. Шевченка‚ Вища школа урядового управління ім. Джона Кеннеді Гарвардського університету‚ Національний королівський оборонний коледж у Стокгольмі.
Сама „військовість“ І. Смешка переважно була пов’язана з наукою: 1992 рік – відповідальний секретар Експертної наукової ради Міністерства оборони України; 1995 рік – керівник Комітету з питань розвідки при президентові України; 1997 рік – керівник Головного управління розвідки Міністерства оборони України; 2000 рік – військовий аташе Посольства України у Швайцарії; 2002 – перший заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони України; 2006 рік – президент Центру стратегічних досліджень.
Водночас є підстави казати‚ що військово-наукова кар’єра не витіснила з життя генерала І. Смешка інтересу до громадсько-політичної дійсности. Він – член Наглядової ради Національного фонду соціяльного захисту матерів і дітей „Україна – дітям“‚ Голова Всеукраїнської громадської організації „Сила і Честь“.
І „Честь“ – то не просто назва. 22 січня 2014 року‚ коли антиукраїнський режим „реґіоналів“ ще вдавав з себе непереможного‚ коли опозиціонери все ще сподівалися на переговори з Віктором Януковичем‚ а тим часом „Беркут“ відкрив вогонь у мирних протестантів і від куль снайперів впали перші герої Революції Гідности‚ вірменин Сергій Нігоян і білорус Михайло Жизневський‚ – генерал І. Смешко і його „Сила і Честь“ рішуче засудили дії влади і злочин „беркутівців“. Більше того – саме ця організація першою в Україні звернулася до Верховної Ради з вимогою дати негайну юридичну оцінку проявам антиукраїнського сепаратизму і покарати очевидних ворогів української державної незалежности.
Гаряче пiдтримавши намір І. Смешка взяти участь у змаганні за найвищий в державі пост‚ відомий київський журналіст Дмитро Гордон слушно нагадав‚ що й у 2004 році‚ коли внутрішні війська за наказом прем’єра В. Януковича йшли розганяти помаранчевий Майдан‚ саме генерал І. Смешко‚ тоді керівник Головного управління розвідки Збройних сил України‚ відвернув кровопролиття.
Дуже ймовірно‚ що саме у зв’язку з такою чіткою проукраїнською громадянською позицією І. Смешка російське інформаційне аґенство „Руспрес“ приплітає українського генерала до історії з отруєнням Віктора Ющенка: мовляв‚ І. Смешко був учасником тієї „таємної вечері“‚ на якій майбутнього президента України „нагодували діоксином“. Справді ця історія досі не знайшла свого остаточного з’ясування.
На запитання журналістки Галини Плачинди‚ „чи ми колись дізнаємося правду про це отруєння“‚ І. Смешко відповів: „До цього часу мені не зрозуміло, чому Ющенко не зробив усі необхідні аналізи ще у 2004 році у Відні. Чому здав кров тільки тоді, коли став президентом. Але зробив це без дотримання процедур, що згодом дало юридичні підстави слідству відхилити їх результати…“. Отже‚ тому й сумніви покищо залишаються…
У цьому ж інтерв’ю‚ мабуть‚ кожному свідомому українцеві припадуть до душі наступні міркування кандидата в президенти генерала І. Смешка:
„Наша історія – це Клондайк для нашої інформаційної боротьби. Голівуд декілька років тому зробив фільм про британського короля Артура. У фільмі використана історична гіпотеза про те, що Артур був керівником сарматської кінноти в римській армії на Британських островах. Сармати – це ж колишні наші прадавні родичі, які мешкали на території України. Чому ми це не популяризуємо? Без історії нема майбутнього. Це – державна політика, це елементи національної безпеки і оборони, це інформаційна безпека…
Подивіться переписку з архівів Карла ХІІ, почитайте Вольтера‚ почитайте листування Богдана Хмельницького з шведським королем Карлом Ґуставом‚ чи графа Григорія Орлика з французьким королем Людовиком XV. Григорій – син гетьмана Пилипа Орлика – служив у Людовика на таємній службі, був генерал-лейтенантом французької королівської армії…
Тодішні історики писали: Україна – це старовинна европейська держава козацької нації. Це країна професійних воїнів – козаків та вільних землеробів. Україна на той час була чи не найбільш демократичною державою у світі.
Ми кріпосне право на території України мали всього декілька десятиліть. Річ Посполита робила спробу, Катерина І робила спробу, але не змогли вони всю нашу територію покріпачити. Бо в кожного українця свобода – всередині. На відміну від Московської держави, де до 1861 року існувало, фактично, рабство.
Але сьогодні у нас головна проблема – це наша національна еліта. Мусимо визнати, що правдиву національну еліту, висококультурну, високоосвічену та фахову – справді аристократію духу, – ми майже втратили. Нам бракує і висококультурних людей з воєнної аристократії маштабу Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Пилипа та Григорія Орликів, Андрія Войнаровського, Павла Скоропадського, Петра Болбочана…
Ми фактично збудували імперію нашому сусіду, яка забрала у нас нашу еліту. І поступово, крок за кроком, відбирала у нас усе: мову, культуру, історичну пам’ять…“.
А тепер про найголовніше для кандидата – що він плянує здійснити в Україні у випаду перемоги у виборах? Яким бачить майбутнє? Відповідь є такою:
„Перш за все, в Україні повинна змінитися форма політичної системи влади. Для цього повинні з’явитися, як мінімум, дві направду демократичні партії, засновані на ідеології демократії, а не на принципі февдально-кланового чи олігархічного вождизму. Для прикладу, одна – демократично-консервативного спрямування, інша – ліберально-демократичного. І обидві ці партії мають погодитись, що три гілки влади в державі повинні бути розділені між собою. Що судова гілка влади повинна бути незалежним арбітром. Що будь-які спроби партійно-кланової приватизації виконавчої і законодавчої гілок влади – це тяжкий злочин‚ подібний до державної зради. Повинна ефективно діяти пряма виборча система, з соціяльними ліфтами та прозорою процедурою відкликання депутатів.
По-друге, ці партії повинні погодитись, що під час тимчасового перебування однієї з них при владі, інша має право її контролювати. Вони повинні погодитись, що місцеве самоврядування – це основа демократії. Партійні списки повинні бути відкриті, а вишкіл партійних кадрів повинен іти знизу уверх, за відкритими для суспільства рейтинґами … Культура, освіта і здоров’я українських людей – ось що передусім має бути захищено статтями бюджету… Але для цього, очевидно, потрібний уряд професіоналів, які мають проголосити диктатуру закону, навести порядок і відкинути від влади всіх оцих торгашів…“.
Нещодавно в Києві вийшла книжка Віктора Смелова „Ігор Смешко. Незакінчене досьє генерала розвідки…“. Виступаючи під час її презентації‚ відомий український письменник і дипломат‚ колишній Посол України у Вашінґтоні Юрій Щербак (і саме тоді‚ коли там також працював І. Смешко) сказав: „Ця книга добре скомпонована і є зразком документалістики та аналітики. Я ніколи не належав до розвідки, але як державник завжди надавав величезного значення розвиткoвi розвідки і контррозвідки. Ігор Петрович – видатна особистість. Він свідомо пішов в цю сферу в період становлення державности. І його внесок у її становлення величезний“.
Самозрозуміло‚ що одна річ – щиро хотіти вивести Україну на чисті води‚ на ясні зорі‚ а інша річ – могти практично це здійснити‚ зокрема й особливо в суспільстві‚ котре досі ще не набуло досвіду могутнього об’єднання довкола своєї влади.