Уже сама назва книжки „Таємний агент Микола Гоголь або що розповідає Тарас Бульба“ заохочує з’ясувати, чиїм аґентом був Микола Гоголь. Автор – український філософ, письменник, публіцист, проректор з навчально-наукової роботи проректор Національного університету „Острозька академія“ д-р Петро Кралюк проголошує обґрунтовану гіпотезу: письменник був таємним аґентом політичної поліцїі Російської імперії – ІІІ відділення царської канцелярії, яке очолював Олександер Бенкендорф.
М. Гоголь здобув освіту у Ніжинській гімназії вищих наук, після чого вирушив до Санкт-Петербурґу з надією стати урядовцем або вчителем. З цими намірами йому не пощастило. Пішов на акторські проби до театру і не витримав іспиту. Надрукував поему „Ганц Кюхельґартен“, яка не мала успіху і автор викупив у книгарнях увесь наклад і спалив. Звісно, значний видаток.
Не маючи грошей на прожиття, М. Гоголь у 1829 році прийшов до відомого видавця і журналіста Фадея Булґаріна й попросив про допомогу. Ф. Булґарін порадив прийти до нього через два дні, а сам пішов до управителя ІІІ відділення власної канцелярії імператора Максима фон Фока і попросив влаштувати бідного молодика. М. Гоголя прийняли на працю. Влітку 1829 року він виїхав до Німеччини. Відтоді життя М. Гоголя покращало. 30 жовтня 1836 року він писав до поета Василя Жуковського: „Я отримав дану мені великодушним нашим государем допомогу. Вдячність сильна в душі моїй, але вилив її недосягне його престолу. Як певний бог, він сипле повною рукою благодіяння і не хоче чути наші подяки“. Допомога становила того разу 5,000 рублів – велика на ті часи сума. Давала йому гроші також імператриця.
Звісно, гроші дали не за „малоросійські“ повісті. Самодержавників непокоїли настрої у Польщі, яка уже не вперше домагалася незалежности. Були вже криваво придушені повстання 1794 і 1830-1831 років. Восени 1837 року до Риму нелеґально прибули учасники останнього з цих повстань. Негайно біля них з’явився М. Гоголь, який почав шукати довіри прихильників боротьби.
Ксьондз Єронім Кайсевич писав у своєму щоденнику: „Познайомились з Гоголем, обдарованим великоросійським письменником, який висловив велику прихильність до католицизму і до Польщі“. 12 травня 1838 року Є. Кайсевич писав про М. Гоголя: „Дивно, але він визнав, що Росія – це різка, якою батько карає дитину, щоб її потім зламати“.
Д-р П. Кралюк основну частину книги присвятив розглядові настроїв М. Гоголя на прикладі його „Тараса Бульби“. Українська, на перший погляд, повість стала обов’язковою до вивчення у школах імперії, входила до похідної бібліотеки російського солдата. Але це був уже другий варіянт повісти, докорінно перероблений. Передовсім М. Гоголь показав Запорозьку Січ як збіговисько пияків та розбишак. Скликаючи раду, вони б’ють у литаври полінами. Тарас Бульба закликає їх випити горілки перед боєм (це було суворо заборонено). Під час бою за Дубно увесь Переяславський курінь був п’яний і загинув від нападу поляків. Дубно козаки не беруть штурмом, а прирікають на голодну смерть усіх його мешканців – жінок, дітей, старих. Дорогою в Дубно Тарас Бульба спалив 18 містечок, причому у вівтарях костелів палив живцем матерів і молодих жінок, а козаки списами піднімали з вулиці немовлят і кидали у вогонь. Страшний опис голодомору в Дубні викликає щире співчуття до поляків. Синовбивця Тарас Бульба відмовився поховати свого сина.
Неґативне ставлення до поляків М. Гоголь щедро вкладає в уста козаків, а сам прихильно описує їхній патріотизм, патріотичну позицію панночки, у яку закохався Андрій і у розмові з нею зрікся батька і вітчизни.
П. Кралюк пише про двоїстість М. Гоголя: він „тікав від України, яка була для ного провінцією“ і „прагнув стати імперцем, служити імперській владі“. Але, пише П. Кралюк, „він провадив тонку гру з читачем: подавав ідеї і тут-таки створював контексти, що ці ідеї руйнували. Ця подвійність і гра дорого коштували йому, відбивалися на психічному здоров’ї, робили Гоголя неврівноваженим чи навіть „божевільним“.