31 березня був історичний для України день. Вранці був на Літургії. Усі ми (нас маленька горстка у тримільйонному місті) у нашій підвальній церковці на Оболоні, в столиці України, молилися за національну відповідальність, за те аби не була даремною жертва тих мільйонів патріотів, котрі у час довгої борні за свободу жертвували Україні своє життя. Аби мудрими справами ми, як нація, могли увіковічити жертовність тих то, бореться нині з московським монстром.
Наш отець-парох, який днями повернувся з Святої Землі, розповідав, як у тих історичних місцях, у храмах, за які відповідають близькі до Росії християнські конфесії трактують паломників як туристів. Не дають молитися і лише кричать, щоб швидше виходили. Панує там неохайність. Аби нас ніхто вже не пробував завернути до брехні, формальности і неохайности, усі ми молилися. Увінчанням цієї молитви був гимн „Боже, великий єдиний“. Душа раділа.
Але за порогом будинку, у якому оболонська громадка Української Греко-Католицької Церкви винаймає підвальну залю для богослужінь, наче обухом вдарила страшна київська реальність з її чужомовною вульґарністю!
Їхав я додому з тривогою і усвідомленням як ще багато жертовної праці на шляху до української нормальності! На тому поприщі інколи опускаються руки. Проте тут же згадуєш слова, які були рушійною силою у боротьбі у дуже важкі часі для таких великих постатей як Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко та сотні їм подібних: „Якщо не я, то хто“. І знову впрягаєшся до праці аби вимивати словом з людських голів московську отруту.
Київ