(Світлій пам’яті Юрія Бадзя)
Св. п. Юрій Бадзьо
Так сталося, що впродовж двох місяців відійшли у вічність один за одним двоє політв’язнів СРСР – Левко Лук’яненко та Юрій Бадзьо, двоє українських Дон-Кіхотів, які свідомо стали на бій з найбільшою імперією зла.
1 вересня на 83 році життя у Києві помер Юрій Бадзьо. Він вийшов на волю аж у грудні 1988 року, коли Радянський Союз уже наближався до розпаду.
Однак‚ цих двох в’язнів сумління‚ Л. Лук’яненка і Ю. Бадзя‚ Михайло Ґорбачов все ще не відпускав на волю. Причина була у твердому характері Ю. Бадзя, який відмовився писати прохання про помилування, вважаючи, що його судили несправедливо. Небажання сповнити „формальність“ коштувало йому ще двох років заслання в Якутії. Та Ю. Бадзьо не шкодував про це, вважаючи, що „бувають ситуації, коли головною є моральна перемога. І він таки переміг: врешті система його звільнила без усяких прохань з його боку.
Він мав колосальну внутрішню силу‚ а при цьому був доброю і вірною людиною. Важка хвороба дружини, яка роками лежала паралізованою, наклала відбиток на останній період його життя – мусив давати раду і їй, і собі. Але ніколи не нарікав. Це людина з когорти воїнів, які свідомо йдуть на боротьбу. Він навіть заперечував, що є жертвою тоталітарної системи. „Які ми жертви? Ми – борці! Ми знали, на що йдемо“.
З Ю. Бадзьом ми зустрічалися передусім як земляки. Буваючи у Києві, заходив до нього на чай. Мешкав він біля станції метро „Палац Україна“.
Народився він в родині з десятьма дітьми. Після закінчення української філології Ужгородського університету навіть став директором школи у Червеньові. Але любов до наук переважила – вступив до аспірантури в Інституті літератури Академії Наук, де одразу втягнувся у шістдесятництво – розпочалася хрущовська відлига. Іван Світличний, Василь Стус, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл – це було його коло…
Ми записали з Ю. Бадзьом два великі інтерв’ю, які є безцінними для розуміння цього українського інтелектуала, що постійно йшов не в ногу з натовпом. Його публіцистичні статті та книжки часто викликали неоднозначну реакцію, але завжди були залізно арґументованими.
Головна його праця називалася символічно – „Право жити“. Науково-публіцистичний трактат обсягом у 1‚400 сторінок, який обґрунтовував право на незалежне існування українського народу, був викрадений КҐБ з його квартири у 1977 році. Пропала п’ятирічна виснажлива праця. Та незламний автор знову береться до роботи: пише ночами у ванні на пральній машині, аби ніхто не міг підгледіти. Після передання його рукописів на Захід та вихід їх англійською і французькою мовами, у 1979 році його засудили на 12 років позбавлення волі (сім років ув’язнення і п’ять років років заслання), з яких відбув дев’ять. До речі, сидів у тому ж таборі у Мордовії, що і його побратим В. Стус.
Після повернення з заслання активно включився у боротьбу за здобуття незалежности. Був одним з засновників Демократичної партії України. Але за своєю вдачею Ю. Бадзьо не був публічною людиною. Це радше академічний вчений, якому тиша бібліотек миліша за гамір юрби. Тож після кількох активних років пішов у відставку з голови ДемПУ і знову взявся за публіцистику та аналітику, працюючи в Інституті філософії Національної Академії Наук України.
Виходець з невеликого села Копинівці на Мукачівщині, він завжди з жадібністю розпитував про рідний край, вважаючи неорусинство – величезною небезпекою для Закарпаття. Ю. Бадзьо разом з Йосипом Терелею стали символами українського дисидентства, вплітаючи закарпатську лепту в загальнонаціональний рух опору часів пізнього СРСР.
Його дружина Світлана Кириченко, будучи важко хворою, написала об’ємний том споминів про український дисидентський рух. Ю. Бадзьо був редактором цього унікального документу доби, написаного з позиції дружини політв’язня. Казав, що все там так докладно висвітлено, що нема потреби йому сідати за мемуари. До кінця життя відстежував політичні процеси, робив газетні і журнальні вирізки, складав у папки, аналізував, вболівав за Україну всім серцем. Був членом Національної Спілки письменників України, перекладав з німецької. Його переклад дитячої повісті Ірмґард Койн „Дівчинка, з якою дітям не дозволяли дружити“ нещодавно знову було перевидано.
На відміну від наших сучасників, це було покоління ідейних людей, які за свої переконання готові були йти до кінця. „Люди не зі страху“ – так назвала свою книжку С. Кириченко. Тому вони й стали символами епохи. Їхна жертовність і виборола нам право жити у власній державі.
Закарпаття має ким пишатися!
Ужгород