На початку червня я знову відвідав Черкаси. Після приїзду до міста минулої осені, на перший погляд, змін сталося небагато. З височенного комина теплової електростанції чорний дим усе ще вкривав міську забудову, а гарячої води у людських житлах усе ще не було. Діряві хідники усе ще були суттєвою небезпекою для перехожих, а завали сміття приваблювали жебраків і бродячих тварин. Усе ще тривала смертельна бротьба за владу і майно. Минулої осені вбили депутата міської ради Михайла Бінусова, 24 травня цього року застрелили депутата обласної ради Сергія Гуру, у червні загинув від вибуху свого авта директор транспортного підприємства Анатолій Скоромний. Але варто було піднести погляд від міських негараздів, щоб зауважити численні позитивні зміни у житті старого міста.
На мою думку, на такі зміни вплинуло масове заробітчанство черкасців у Европі. Звісно, це явище має свої недоліки у сімейному житті, у вихованні дітей, але приносить гроші людям і досвід підприємництва, певність у майбутті. Особливо серед людей середнього віку, бо старшим пенсіонерам тепер доводиться скрутно: товарів побільшало, але й ціни зросли при невеликих пенсіях.
У Парку перемоги можна побачити пам’ятний знак‚ який відтворює певну суміш уявлень про минулі роки‚ з якою ще живуть мешканці міста. Меморіял на честь захисників кордонів усіх часів‚ в числі яких були й ті‚ які загинули у війні з Росією на Донбасі‚ включає також таблицю‚ яка повідомляє‚ що чин освячення здійснив Митрополит Черкаський і Канівський Української Православної Церкви Московського Патріярхату Софроній. Звісно‚ Церква відділена від держави також в Росії‚ але чомусь таблиця виглядає недоречною за сучасних обставин та й сам чин освячення навряд чи треба було увічнювати окремою таблицею.
Поруч є ще одна таблиця з російським віршем про прикордонника‚ який вартував на березі Західного Бугу й став жертвою ворожої атаки в обороні рідної землі. Звісно‚ загибель молодого воїна породжує жаль‚ але мимоволі постає запитання: як той воїн опинився на березі Західного Бугу? Ніби й не знали автори пам’ятника‚ що війна почалася у вересні 1939 року нападом Німеччини і СРСР на Польщу.
Середнє підприємництво бурхливо зростає у найбільш доступних площинах: громадське харчування, автообслуга, будівництво. Причому з участю европейських партнерів. Море вивісок та реклямних щитів заповнило вулиці. Деякі з них викликають подив: на центральній Соборній площі великий щит зображує чотири сідниці огрядних пань, а другий свідчить „З презервативом – як по нотах“. Але це не те, що я подумав, а рекляма інтернету та гурту „Океан Ельзи“. На кожній вулиці є щити з портретами ветерана президентських перегонів Юлії Тимошенко і написами „Новий курс країни“.
Проте молоде покоління не виявляє зацікавлення сідницями, презервативами, бо зайняте у новітніх площинах. Я мав нагоду подарувати Клюбові юних моряків добірку книг англійською мовою з історії військової фльоти ряду країн світу. Клюб виявився солідною виховною установою з своїми суднами, у якій досвідчені наставники готують майбутнє поповнення військової фльоти України. Юнаки в одностроях військового зразка почали гортати подаровані книги і виявилося, що вони володіють англійською мовою, вільно читають ці книги.
В музеї „Кобзаря“ я потрапив на першу обласну виставку акварелі, на якій було представлено твори молодих мистців. У залі були й вони – учні художньої школи з своєю вчителькою Тетяною Сосуліною. Для мене зустріч з мисткинею була зворушливою: коли в Черкасах 1986 року побудували на летовищі новий двірець, її чоловік Сергій Сосулін творив у залі чекання велике панно, присвячене піонерам авіяції братам Касяненкам (Андрій, Іван, Євген і Григорій), які у 1910 році випробували в Черкасах свій літак – один з перших в Україні, а в роки Великого терору були знищені більшовицькою владою. Важкі часи зламали і С. Сосуліна, який пішов з життя і залишив на долю молодої дружини (у дівоцтві Байди-Усенко) її мистецтво і працю з обдарованими дітьми. Акварелі молодих заслуговують на закордонні виставки.
Зовсім іншим дітям була присвячена зустріч „Хочу до мами“ у краєзнавчому музеї, де редакція газети „Нова доба“ (головний редактор Тетяна Очеретяна), фотомайстер Олександер Рибалко, обласний центр соціяльних служб та Благодійна організація „Україна і світ“ провели фотовиставку про дітей, які стали сиротами і прагнуть материнської опіки. Особливий жаль викликали малята з Центру матері і дитини у Каневі, створеному у 2010 році для проживання жінок на останніх місяцях вагітности та матерів з дітьми віком до півтора року, які опинилися у складних життєвих обставинах, що перешкоджають виконанню материнського обов’язку. Фактично – інвалідів.
Я теж попросив слова і пообіцяв, що подам у „Свободі“ адресу цього закладу. Ось вона: Центр матері і дитини, вул. Олександра Довженка, 55, Канів, Черкаська область, 19002 Ukraine. Електронна адреса: [email protected]. Тел.: 380-4736-38832, 380-97-861-1120, 380-93-660-0773. Керівник Ярослав Перевіспа.
Проте на виставці була й приємна зустріч з родиною Анатолія і Тамари Харченків, яка виховує дев’ять усиновлених дітей, так що у сиріт ще є надія мати тата й маму.
Надію вселяють і юні моряки, і молоді художники, і громадська турбота про сиріт-інвалідів. Крізь терни негараздів проростає майбутнє.