Тарас Шевченко неодноразово згадував незабутнє спілкування з княжною Варварою Рєпніною, присвятивши їй поему та рядки інших творів. Усе життя вони листувалися і залишалися друзями. Вперше Т. Шеченко 1843 року відвідав яготинську садибу князя Миколи Рєпніна-Волконського (1778-1845), який з глибокою повагою ставився до Т. Шевченка. Імператриця Єлизавета 1742 року подарувала Олексієві Розумовському‚ братові останнього гетьмана Війська Запорізького Кирила Розумовського‚ разом з іншими маєтностями село Андріївку. Час приїзду Т. Шевченка до Андріївки встановив відомий шевченкознавець з Санкт-Петербурґа Петро Жур‚ який (1914-2002 використав лист Василя Рєпніна, сина М. Рєпніна, з яким виїхав із Яготина Т. Шевченко. 22 листопада 1843 року В. Рєпнін писав батькові про різні господарські справи, а закінчив листа такими словами: „До побачення, дорогий батьку, я тебе дуже ніжно цілую, так само, як і маму, Варвару. Шевченко передає їй привіт“.
У цьому листі засвідчено перебування в Андріївці Т. Шевченка ще 22 листопада. А наступний лист дає можливість встановити дату повернення поета до Яготина. 24 листопада В. Рєпнін повідомив свою рідню з тієї ж таки Андріївки: „Деякі невеликі справи затримають мене тут ще до завтра. У п’ятницю я буду ночувати у Барановського і в суботу опівдні буду в Пирятині, постарайся, дорогий батьку, послати мені коней у Смотрики, якщо не для двох екіпажів, то хоча б для одного, щоб я міг бути того ж вечора у Яготині“.
Старий князь вислав у Смотрики, на найближчу поштову станцію, коней, яких прохав у нього син, і В. Рєпнін разом з Т. Шевченком прибули до Яготина 27 листопада. Князь М. Рєпнін, дізнавшись про новоприбулого в Україну живописця, запросив його до себе, щоб зняти копію зі свого портрета роботи художника Йозефа Горнунґа. До Рєпніних Т. Шевченко завітав разом зі своїм приятелем Олексієм Капністом – сином відомого письменника. Перші відвідини маєтку не були тривалими. Другого разу Т. Шевченко прожив там від жовтня до грудня 1843 року, а третього – від кінця грудня до 10 січня 1844 року. Рєпніни відомостей про Шевченка-поета на час знайомства з ним не мали.
Коли 1840 році з’явився „Кобзар“, а наступного – поема „Гайдамаки“, вони були в Італії, куди поголос про поета ще не дійшов. Те, що розповів про Т. Шевченка О. Капніст, викликало у них великий інтерес. Усі члени родини пройнялись до симпатичного юнака глибокою повагою. Але найбільше зблизився поет з дочкою князя – Варварою Рєпніною‚ на яку він справив глибоке враження. Вона покохала Тараса. Їй було 35, а йому – 29 років.
Княжна добре розуміла поета, сприймала всім своїм серцем його радощі та болі.
Княжна Варвара була красивою і освіченою жінкою, деякий час жила і училася за кордоном, у неї були чудові викладачі мов, історії, географії, музики, аритметики, малювання, танців. Вона була душею Яготинського маєтку, оскільки стара княгиня Рєпніна, в якої були проблеми з очима, рідко появлялась перед гостями, так само, як і князь, який майже весь час проводив у своєму кабінеті за читанням книг. За свідченням сучасників, княжна Варвара була також тендітною, з великим виразними очима, здавалося, що її життєва енерґія була невичерпною. Вона легко усім захоплювалася, була дотепна, добра до людей, допомогала всім, хто до неї звертався. Художники і поети полюбляли бувати у її товаристві. Їй довіряли свої мислі, читали твори, ділилися з нею своїми переживаннями. І все ж таки вона почувала себе одинокою. У її стосунки з ад’ютантом батька Левом Баратинським, братом відомого російського поета, втрутилася мати, не давши їм розвиватися. Але душа її прагнула кохння.
У сповіді до свого духовника і вчителя Шарля Ейнара, з яким вона познайомилася у Швайцарії і листувалася, В. Рєпніна писала: „Капніст, який поселився у нас на частину літа заради свого хворого сина, попросил дозволу провести свого знайомого, художника, в гостьову, щоб показати йому картини; дозвіл, звичайно, було дано, і тієї хвилини я дізналася лише, що це художник-живописець і поет, причому навіть більше поет, аніж живописець, і що звуть його Шевченко. Запам’ятайте це ім’я, дорогий вчителю, воно належить моєму зоряному небу“. І далі її пряме зізнання у коханні: „Шевченко зайняв місце в моєму серці‚ я дуже люблю його і повністю йому довіряю. Якби я бачила з його боку любов, я, можливо, відповіла б йому пристрастю“.
У маєтку Рєпніних влаштовували літературні вечори, на яких Т. Шевченко читав свої твори. Для одного з таких вечорів поет вибрав поему „Слєпая“. „О, якби я могла передати вам все те, що я пережила під час цього читання! Які почуття, які мислі, яка краса, яке зачарування і який біль… Ці вірші на нашій виразній і мелодійній мові звучали, як музика“, – згадувала пізніше княжна.
У її житті це було вже друге кохання, але у чистій, знудженій за щастям душі почуття розквітло всіма барвами. Як і кожна емоційна натура, княжна Варвара ревнувала Тараса до всіх, хотіла, щоб він був „незмінно світлим і променистим“, щоб через неї Т. Шевченко „ніс істину свого непорівнюваного таланту“. Хотіла „завжди бачити його великим“, прагнула впливати на поета своїми „алегоричними“ записками.
Зворушений до глибини душі таким ставленням, Т. Шевченко у відповідь написав для неї російською мовою поему-сповідь під назвою „Безталанний”, в якій розповів про свою вічну одинокість, про розчарування в людях і нехватку особистого щастя. А у відомій посвяті („Тризна“), адресованій саме княжні, написаній спеціяльно для неї російською мовою‚ Т. Шевченко також щиро зізнався: „Ваш добрий ангел осінив мене безсмертними крилами“.
Поема дуже вразила В. Рєпніну. Через декілька днів вона дає Т. Шевченкові своє російськомовне оповідання „Дівчинка“. У цій сповіді вона щиро відкрила свою душу і надіялася, що поет відповість на її почуття взаємністю. Сповідь княжни вразила поета. У цьому творі В. Рєпніна за головним героєм Березовським сховала любий їй образ Т. Шевченка.
Крім листів до Ш. Ейнара, серед спадщини В. Рєпніної збереглася її незакінчена повість без назви. Твір цей майже фотографічно відповідає дійсності. Вона почала писати його після від’їзду Т. Шевченка з Яготина. Це своєрідний літопис подій, що відбулися впродовж трьох місяців перебування Т. Шевченка в маєтку. Головні герої – Він і Вона. Він – поет Березовський (обплутаний Березовою Рудкою – місцем зустрічі товариства). Це – Т. Шевченко. Вона – дочка поміщика Віра Радімова (образ героїні змальований із самої себе). У повісті звучить непідробний голос її гарячих почуттів, безкомпромісних влучних суджень. Сама авторка писала, що це – майже точна історія її серця.
Т. Шевченко, читаючи згодом рукопис, звичайно, не міг не впізнати себе як у позитивному, навіть звеличеному вигляді, так і в неґативному світі, в образі Березовського. Він готовий був молитися на цю дивну аристократку, в душі якої відкрив стільки краси. „Повість“ в уривках була опублікована лише 1916 року, майже через чверть століття після смерти авторки. Княжна намагалась приховати від матері своє захоплення Т. Шевченком.
Утім, цей її стан привернув увагу О. Капніста, який зауважив якось В. Рєпніній, що така її надмірна увага може зашкодити їхньому другові й навіть неґативно позначитись на його творчій праці. Зберігся лист О. Капніста Т. Шевченкові від 18 січня 1844 року, де він наполегливо просить поета не приїжджати в Яготин і не писати В. Рєпніній. Зрозуміло, це була ініціятива або О. Капніста, або ж він діяв за дорученням матері княжни.
День 10 січня 1844 року став чи не найтяжчим для В. Рєпніної: Т. Шевченко залишив їхній маєток. Княжна зі слізьми кинулась до нього, обійняла і перехрестила. Т. Шевченко стрімко вибіг з кімнати. Він мав намір ще раз перед від’їздом до Петербурґу відвідати Яготин, але О. Капніст зробив усе можливе, щоб цього не відбулося.
Впродовж 1844 року листування між Рєпніною й Шевченком було досить активним. Вона Миколаївна намагалася підтримати Т. Шевченка морально, допомогти йому в розповсюдженні віршів, сприяла поширенню естампів „Мальовничої України“ та інших художніх робіт. На клопотання Рєпніних міністер освіти призначив Т. Шевченка вчителем малювання у Київському університеті св. Володимира на початку 1847 року.
Серце поета переповнювали почуття вдячности, щирої симпатії, але нічого більш глибшого, на що надіялася княжна. Т. Шевченко не хотів княжну обтяжувати собою. Можливо ще й тому, що його серце заполонила інша жінка.
Восени і взимку того ж року Т. Шевченко часто бував гостем у маєтку Закревських у селі Березова Рудка. Йому сподобалась молода дружина власника маєтку Платона Закревського Ганна. У колі своїх друзів поет називав її „Ганною вродливою“. Вона була матір’ю двох дітей і мала 21 рік від народження. Г. Закревська познайомилася з Т. Шевченком 29-30 червня 1843 року на балі в української поміщиці Тетяни Волховської у селі Мойсівка. Т. Шевченко був у захваті від краси Г. Закревської. Згодом Г. Закревська і Т. Шевченко зустрічалися в родинному маєтку Закревських Березова Рудка на Полтавщині.
Уже значно пізніше, перебуваючи у засланні в Кос-Аралі, Т Шевченко згадував у листах до В. Рєпніної про Г. Закревську. У вірші „Г. З.“ („Немає гірше, як в неволі“) поет писав:
І те село, і ті люде,
Де мене, мов брата
Привітали! Чи жива ти
Старесенька мати?
Чи збираються ще й досі
Веселії гості
Погуляти у старої,
Погуляти простo?
По-давньому, як-то кажуть
Од світу до світу?
Пізніше, коли Т. Шевченко потрапив на заслання, В. Рєпніна докладала багато зусиль, щоб полегшити долю поета, листувалася з ним, надсилала йому книги, аж доки 1850 року граф Олександер Орлов із III жандармського відділення брутально пригрозив їй. Відтоді листування між ними припинилося. Відомо вісім листів Т. Шевченка до В. Рєпніної і 16 її листів до поета, різних за обсягами. Після повернення із заслання Т. Шевченко двічі зустрічався з княжною. Побачивши перед собою фізично втомленого неволею літнього чоловіка з бородою і сумними очима, вона не впізнала у ньому свій ідеал, була розчарована і не знайшла відповідних слів.
Своє ж прихильне ставлення і пам’ять, грошове сприяння до його увічнення вона зберегла до останніх днів свого життя. Постійно берегла пам’ять про Т. Шевченка, розповідала про нього своїм знайомим, жваво цікавилася тим, що писали про нього журнали. Взимку 1883 року вона писала М. Чалому, біографу Т. Шевченка: „Я почула з великим задоволенням, що Полтавське земство на останньому своєму зібранні вирішило дати 500 карбованців на полагодження могили Шевченка“. За кілька місяців вона передала до Полтави через свого племінника 180 карбованців із своїх заощаджень на пам’ятник або могилу Шевченка. Благодійність стала сенсом життя В. Рєпніної.
Сучасник писав про неї: „Її двері були завжди відчинені для вбогих і знедолених“. Одним вона допомагала грішми, іншим писала листи і прохання, влаштовуючи чиюсь долю. Щодо благородних рис у її характері‚ то в некролозі є такі слова: „Варвара Миколаївна була не тільки другом і заступницею, але й добрим генієм, уособленим сумлінням поета. Вона підтримувала у ньому віру в його високе покликання і з властивою їй відвертістю не раз висловлювала йому гіркі істини, коли він збочував на неправильний шлях“.
В. Рєпніна прожила велике і довге життя. Написала про Т. Шевченка свої спогади. Бачила, як рік у рік зростала його національна слава. Вона залишилася у нашій пам’яті як віддана муза геніяльного поета.
Валентин Бугрим – академік, доктор філософії, літературознавець, співфундатор і член правління Всеукраїнського фонду Тараса Шевченка, Київ.