На це неможливо спокійно дивитися – як багато в українській політиці‚ на самій верхівці‚ зокрема серед депутатів Верховної Ради‚ запеклих ворогів українства. Багато навіть відвертих‚ що вже казати про потаємних. Ледве чи у світі є ще одна така‚ крім України‚ держава‚ свободу і незалежність якої розхитують зсередини зграї різних бойків‚ мураєвих‚ балицьких‚ рабиновичів‚ добкіних‚ медведчуків – ім’я їм леґіон – і називають це невідступне шкідництво своїм демократичним правом.
З цим же правом вони чекають на повернення України в обійми „старшого брата“. Нащо ж вам‚ виродки‚ чекати‚ нащо втрачати час – як уважаєте Велику Расєю своєю батьківщиною‚ то їдьте туди вже‚ бо в Україні Расєї не буде ніколи. Ні‚ не їдуть‚ Москві вони потрібні саме тут‚ в Україні – як „демократичні“ виконавці виплоджених у Кремлі антиукраїнських політичних‚ економічних‚ культурних‚ релігійних диверсій.
У ці дні бачимо масований наступ „п’ятої колони“ на Президента Петра Порошеннка у зв’язку з його недавньою зустріччю з Вселенським Патріярхом Варфоломієм і реальними кроками до заснування єдиної помісної Української Православної Церкви. Це кроки до відновлення історичної справедливости: Київ поєднає статуси обох столиць – державної і церковної.
Але ж який лютий галас здійнявся довкола цих подій‚ і яка безсоромна фальш розноситься олігархічними телеканалами та газетами! Мовляв‚ президент веде країну до розколу за релігійними ознаками. А хіба не Московська Церква в Україні‚ ця давня каґебістська структура‚ розколює суспільство ненавистю до України і її державної незалежности?
Продажні політологи‚ спритно застосовуючи демократичну риторику‚ залякують людей‚ нібито наміри київської влади спрямовані проти свободи совісти‚ оскільки за Конституцією Церква відділена від держави і покликана жити незалежним духовним життям. У цей спосіб вороги незалежної України правду лукаво замінюють правдоподібністю.
Бо насправді кожна християнська Церква живе одночасно у двох вимірах – небесному і земному‚ і цим останнім охоплює все людське буття‚ всю суспільну реальність‚ включно з інтересами нації і держави. Й хібащо сліпий і глухий не бачить‚ що дотепер українська держава не могла твердо стати на ноги саме з тієї причини‚ що її релігійний центр не просто не збігався з центром державним‚ а перебував у смертельно ворожій до України Москві.
Одначе‚ крім релігійного‚ в українсько-російських стосунках є ще один важливий аспект‚ без врахування якого неможливо повною мірою зрозуміти історичний рух України до самостійности‚ і про який український суспільний дискурс переважно мовчить. Українці – надміру політкоректні.
Річ у тім‚ що Україна прагнула унезалежнитися від Росії не лише тому‚ що національна свобода є самоцінна‚ не тому‚ що кожна нація врешті-решт цього прагне‚ а тому‚ що виривалася з-під влади вічного зла‚ яким завжди була російська імперія. І всю міру цього зла‚ його якусь замежну‚ якусь метафізичну сутність дуже тяжко побачити зі сторони.
Тут потрібні свідчення зсередини явища‚ і їх маємо дуже багато. Російське суспільство‚ як і кожне людське суспільство‚ ніколи не було і сьогодні не є однорідним. Інтелектуальні і моральні контрасти в ньому значно яскравіші‚ ніж будь-де. Нехай там небагато великих у своїй чесноті і мужності людей‚ нехай вони ніколи не мали і сьогодні не мають впливу ні на державу‚ ні на темну народну масу‚ але ті особистості допомагають нам зрозуміти‚ що це таке – московська держава і чому нині в опитуваннях щодо найвидатніших діячів російської історії росіяни першим називають нелюда Сталіна.
Ось бачення з ХІХ ст.:
Філософ Петро Чаадаєв: „У нашій крові є щось таке‚ що унеmожливлює будь-який істинний проґрес“.
Поет Олексій Толстой: „Московія – душа тайґи‚ монгольска‚ дика‚ звіряча“.
Письменник-психолог Федір Достоєвський: „Росіяни – це народ‚ що блукає по Европі‚ шукаючи‚ що можна зруйнувати‚ знищити‚ й то заради розваги“.
Письменик Іван Турґенєв: „Росіянин – найбільший і найнахабніший брехун на білому світі“.
Релігійний філософ Іван Аксаков: „Ой‚ як тяжко жити в Росії‚ в цьому смердючому центрі фізичної і моральної розпусти‚ підлости‚ брехні і злочинства…“.
З ХХ ст.:
Письменик Максим Ґорький: „Найважливішою прикметою російського народу є його садистична жорстокість“
Письменник Михайло Булґаков про московитів: „Не народ‚ а худоба‚ хам‚ дика орда душогубів і злочинців“.
Релігійний філософ Іван Шмельов: „Росіяни – це народ‚ що ненавидить свободу‚ обожнє рабство‚ любить ланцюги на своїх руках і ногах‚ брудний фізично і морально‚ готовий у будь-який момент пригнічувати все і всіх“.
Письменник Олександер Солженіцин: „Нема в цьому світі дріб’язковішої‚ сволочнішої і хамовитішої натури‚ ніж кацап. Народжений в більшовицько-нацистській країні‚ вигодуваний пропаґандою зверхности цей виродок ніколи не стане людиною. В його країни нема друзів – або холуї‚ або вороги. Його країна здатна тільки погрожувати‚ принижувати і вбивати. І за збереження Росією цього статусу рядовий кацап готовий пожертвувати власним життям‚ життям своїх батьків і дітей‚ якістю буття власного народу. Істинно: кацапи – звірі…“.
І вже тепер‚ з висоти ХХІ ст.:
Письменник Віктор Єрофєєв: „В Росії панує архаїчний спосіб мислення‚ який все оцінює з точки зору „наше – не наше“ і твердо вірить‚ що „наше“ в жодному разі не можна зраджувати‚ а чуже – можна і треба… Ми – нащадки жорстокої ідеології‚ котру вбивали в людські голови‚ вирощуючи рабську психологію‚ страх і недовір’я до всього нового…“.
Російський опозиційний до Володимира Путіна політик Костянтин Боровий: „Що ви можете? Крім як знищити весь світ‚ ви нічого не можете і не пропонуєте‚ тому співаєте самі собі дифірамби. Тим часом світ добре розуміє‚ ким ви є насправді – відстало-дика папуасія зі смішною претензією на велич…“.
Генадій Харамоос-Тюньдешєв‚ доцент Інституту історії і права Хакаського державного університету‚ автор дослідження „Великий хан Батий – засовник Російської державности“: „За менталітетом Росія – азіятська країна. Є невелика частка населення‚ котра воліє відчувати себе европейською. Однак‚ переважна маса‚ належавши формально до европейської раси‚ має азіятський менталітет. Це пов’язане з традиційною етикою‚ силою звичок‚ з предками‚ зі спадковістю‚ з авторитарністю політичних керівників. Іншими словами‚ росіянам надзвичайно тяжко навчитися жити у свободі…“.
Оце і є ключі до „загадкової“ російської душі. Тому ні для України‚ ні для інших колишніх совєтських республік не було іншого способу вижити‚ як тільки унезалежнившись від Москви.