Навіть у наші вкрай заполітизовані часи люди живуть не тільки політикою. Від знайомого письменника з Києва дістаю несподівано – бо давно не мали між собою зв’язку – такого листа: „Ви мешкаєте у Ню-Джерзі‚ значить – близько до знаменитого українського меморіяльного цвинтаря у Савт Бавнд-Бруку. 20 березня минає 115-та річниця від народження нашої дуже особливої письменниці Докії Гуменної – то підіть‚ будь ласка‚ на її могилу і покладіть від мене і від моїх товаришів-літераторів букет квітів…“.
Вже пару років‚ як моя родина перебралася далеко від Ню-Джерзі і тому‚ на жаль‚ я не мав можливости виконати таке шляхетне прохання. Тож залишилося хіба просто пригадати нашій читацькій громаді світлу постать українки‚ котра ще не так давно жила поруч з нами: Докія Гуменна померла в Ню-Йорку 1996 року.
Вона справді була особливою – і як письменниця‚ і як людина. Ні такий талант‚ ні характер не приходять з бажання‚ навіть найбільшого – з цим треба народитися. А вже тоді мусиш нести доручене тобі крізь життя і крізь обставини – то як крила за спиною‚ то як тяжкий хрест.
Ця письменницька і людська особливість Докії Гуменної виказала себе дуже рано‚ замолоду і за страшних суспільних умов‚ ворожих всякій творчості – художній‚ науковій‚ духовній. Різні дослідники її життєвого і літературного шляху сходяться на тому‚ що вже в перших своїх творах молода авторка дивилася на життя побільшовиченої України очима історика‚ соціолога і футуролога‚ на весь голос говорячи про те‚ про що говорити заборонялося.
В її біографії є такий випадок. У 1928 році зовсім молода авторка вже мала за собою вищу літературно-лінґвістичну освіту‚ а пару перших її оповідань у журналі „Плуг“ звернули на себе доброзичливу увагу письменницького гурту і читачів. І редакція цього журналу відрядила її як свого спеціяльного кореспондента на південь України‚ чекаючи від неї репортажів про перші успіхи „колективізації“. З історії того часу не дійшло до нас ніяке інше ім’я письменника‚ котрому вистачило б смілости сказати правду. А це ж тендітна‚ маленька дівчина підносила свій голос супроти великої кривди‚ що вже накочувалася на Україну: „Тут‚ на камені – писала вона з Наддніпрянщини‚ з наддніпровських порогів‚ – якось не віриться‚ чи була революція‚ чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими обліґаціями‚ викачкою хліба‚ самообкладанням і прокльонами… Селянське господарство занепадає‚ руйнується… Яка кому користь від цього? А тут ще й привид голоду…“.
Правди їй більшовики не простили – негайно назвали „посібницею куркулів“‚ „буржуазною націоналісткою“‚ сам компартійний керівник України Станіслав Косіор побачив у молодій письменниці велику загрозу для червоного деспотизму‚ поставивши її ім’я поряд з іменами Дмитра Донцова і Сергія Єфремова.
Тоді багато талановитих письменників не витримали‚ зломилися‚ ще більше невдовзі загинуло в тюрмах і засланнях. Яка ж сила небесна вберегла Докію Гуменну‚ подарувала їй і довгі літа – померла у 92-річномі віці – і невичерпну творчу енерґію? Понад 20 книжок‚ і всі до одної – єдина течія знань‚ мудрости і духу. Вона витворила свій ориґінальний жанр‚ котрий годі наслідувати‚ бо для цього треба бути на її височенному рівні і моральної‚ і національної самосвідомости. Цей жанр – злитя її власної душi з душею України. У двотомнику її спогадів „Дар Евдотеї“ один з розділів так і називається – „Мрія‚ що зветься література“. Не жанр‚ не правила‚ кимось придумані‚ а – мрія.
Можна уявити‚ як тяжко жилося письменниці‚ коли ця мрія не знаходила виходу. Найкращі книги написалися вже поза Україною‚ як от чотиричастинний роман „Діти чумацького шляху“‚ який обійняв пів сторіччя особливого часу – входження українського села в новітню історію‚ в ХХ ст. з його правдами і кривдами‚ любов’ю і кров’ю‚ відчаєм і надією. Або „Хрещатий яр“ – трагічна доля України‚ обступленої з двох сторін коричневим і червоним бузувірством.
А як же цікаво обернулася в долі Докії Гуменної та обставина‚ що в довоєнному Києві їй просто не давали вижити‚ й тому змушена була працювати з лопатою в руках на археологічних розкопах. Але ж це діялося на її рідній Київщині‚ в межах леґендарного Трипілля‚ тому й такий яскравий і щедрий творчий врожай дало потім це випробування. З пережитого тоді і передуманого випливла ціла низка творів‚ що в’язали скитські і трипільські‚ і нинішні часи в нерозривну ментально-духовну єдність: „Золотий плуг“‚ „Епізод з життя Европи Крітської“‚ „Благослови‚ Мати!“‚ „Родинний альбом“. Це дуже великий дар – відчувати минуле живим і любити його‚ мов живе. Власне‚ минуле і є завжди живим‚ адже ж ми живемо не лише в часі‚ але й у вічності.
„…Читаючи про примітивні суспільства і уявляючи себе серед них, ставало мені радісно, легко, затишно. Це — мій світ! Бо цей, що в ньому я живу — виштовхує, я не маю в ньому місця, він мені нецікавий!“‚ – щиро зізнавалася письменниця. Щирість і правдивість були її заповітом.
Не дивно‚ що чимало з її думок і поглядів з приводу нашої національної історії звучать нині як докір і глибокий жаль‚ але також як світла‚ опримістична візія. Ось як закінчується „Родинний альбом“ – йдеться тут про соборну родину української нації:
„Якось так вийшло‚ що ми успадкували державний знак атлантійського царя Посейдона – тризуб. Це зобов’язує. Треба ж знати‚ що разом з ним дісталося нам‚ яка місія тепер лежить на нас‚ коли вже стали ми спадкоємцями символу попередньої раси.
Може й незаслужено. Е‚ якби то ми були драпіжні загарбники‚ що хотіли б заглиманити увесь світ‚ от хоч би такими‚ як асирійські царі…
А ми якісь усе биті‚ усе поневолені‚ усе приходять чужі іззовні‚ щоб підбити і зробити погноєм. Чудова наша земля і всякий до неї ласий. Усі її люблять‚ а через те нам нема там місця кращого‚ як злиденне. Здавалось би‚ давно вже наш нарід мав би переваритися в шлунках сусідів та тих‚ що так нас „люблять“. Одначе‚ ми уперто продовжуємо тяглість свого самобутнього існування‚ зі своїми добрими і слабкими рисами. Народи‚ що приходять підбити‚ втягаються в наш організм самі‚ розчиняються і розпливаються. На очах історії так сталося з різними печенігами та половцями‚ що посідали весь південь України кілька століть підряд‚ а тепер від них зосталися лише назви місцевостей. Наша кволість стає нашою силою.
Піддайність мирного хліборобського народу‚ невміння відгризатися від номадів‚ широка гостинність усім‚ що прийшли з метою зробити нас рабами – це‚ безперечно‚ кволість. Ми не встигаємо вистоятися‚ коли вже інша навала палить вогнем‚ забирає у ясир‚ топче і викорчовує з коренем. Вино не встигло настоятися‚ як у нього вже підливається іншого ґатунку. Починається новий процес переброджування‚ витворення нової однородности. Після болісного шоку домішки народний організм мусить наново перебудовуватися‚ заліковувати рани і неухильно реґенеруватися‚ започатковуючи новий ренесанс. Це начебто без кінця-краю‚ це – зміст нашої історії.
…Ми нездібні поневолювати інших. Це тільки на шкоду нам‚ бо саме тому інші хочуть поневолювати нас. Ця ідея‚ так несучасна для періоду варварства-імперіялізму‚ що ми переживаємо‚ вона глибоко сидить у нас і всіляко маніфестується. Взяти хоча б козацьке гасло „без хлопа‚ без пана“. Оце недопускання‚ щоб вилонився з наших надр власний пан‚ який збудував би палаци‚ фортеці й університети‚ і є причиною нашої кволости. Ця нездібність витворити з самих себе централістичну владу обертається проти народу‚ бо замість своїх монархів і палаців постають чужі‚ а ми опиняємося під п’ятою загарбників.
І це якось уживається з дивовижною здібністю українського народу‚ тисячоліттями перебуваючи під чужими окупаціями‚ не тратити органічного зв’язку порізаного на шматки тіла. Звичаєво і мовно від Кубані до Карпат ми один нарід. Це – інстинкт дуже здорового живого тіла‚ що не дозволяє розділеним частинам розповзтися й асимілюватися з чужим. І що знаменно: від Кубані до Карпат – це ж той обшир‚ який вважається колискою‚ прабатьківщиною індоевропейських народів..
А може‚ це невикорінене бажання рівности в свойому середовищі й небажання нападати на інших та їх поневолювати‚ може – це найздоровша ідея‚ що їй судилося пережити добу варварства? Може‚ це тільки в часи варварства-імперіялізму вада? Ця ніби кволість‚ вона – потенціяльна сила‚ що не дає розчинитися і зникнути. Ця скрита сила дрімає й жде‚ коли прийде час стати дієвою…“.
Навіть ці декілька речень свідчать‚ в якій особливій мірі слово цієї справді дуже особливої письменниці було національною місією.