23 жовтня, виступаючи в Будапешті з нагоди річниці подій 1956 року, депутат Закарпатської обласної ради Ілдіко Орос заявила, що в Україні діють сьогодні „фашистські методи“. І це їй нагадує події 100-150-літньої давности, протягом яких відбулося переслідування євреїв. Іншими словами, один з угорських провідників Закарпаття звинувачує Україну ледь не в геноциді місцевих угорців.
Таку некомпетентність та упередженість можна було б зрозуміти від неосвіченої людини, яка мало що тямить в історії та термінах, але від кандидата наук, очільника Закарпатського угорського інституту ім. Ференца Ракоці, таку заяву вибачити не можна.
Що ж, давайте поговоримо про „фашистські методи“, які діяли на Закарпатті колись і тепер. І чи можна це навіть приблизно порівнювати?
Отож, у березні 1939 року союзник гітлерівської Німеччини Угорське королівство збройно поневолило Закарпаття. Почалася шестирічна окупація краю, яку угорська влада назвала „визволенням“.
Докладно про цей період розповідає закарпатський дослідник Ігор Мазурок у своїй монографії „Правове становище Закарпаття у 1939-1944 роках“, в якій цитує чимало угорських документів.
Уже сама окупація краю супроводжувалася розстрілами сотень українців без суду і слідства, в тому числі полонених, що є злочином проти людяности.
За офіційними даними Міністерства внутрішніх справ Угорщини, з березня 1939 року по грудень 1940-го на Закарпатті загинуло 4,500 осіб. Так, у 1939 році в одному Хусті окружний військовий начальник полковник Голоді дав дозвіл на виконання 170 смертних вироків. На 600 тис. населення Закарпаття припадало 2‚000 угорських жандармів та 84 тис. військових Карпатської групи під командуванням генерала Ф. Сомбатхеї.
Окружним начальникам було наказано скласти списки неблагонадійних осіб, яких піддавали інтернуванню (ув’язненню) або брали під поліцейський нагляд. Чоловіків з цього списку рекомендували забирати в робочі сотні або в бойові частини. Всі фахівці мали пройти перевірку на благонадійність до угорського режиму. Навіть аптекарі. Через ідеологічну чистку було звільнено 2‚000 службовців, лікарів, адвокатів, вчителів, інженерів. І це були справжні трагедії, бо люди втрачали засоби для існування.
За антиугорські настрої, які часто базувалися на анонімках, відсилали на пенсію або переводили на працю вглиб Угорщини. На осінь 1940 року 800 учителів-українців було переміщено таким чином на „заслання“. До цього додайте ще й той факт, що 60 відс. вчителів краю не були атестовані через незнання угорської мови. В середніх навчальних закладах Закарпаття більш ніж 60 відс. предметів викладалися угорською мовою, а вищих навчальних закладів у краї не було взагалі. (Порівняймо з теперішнім „геноцидом“ угорців.)
На місце „неблагонадійних“ призначалися вихідці з етнічної Угорщини, які не розуміли ні мови, ні особливостей Закарпаття. В угорських „визволителів“ навіть з’явилася думка переселити вглиб Угорщини всіх закарпатців, що мали середню освіту, аби не мати клопоту з поділом на льояльних і не дуже.
Українські організації, в тому числі „Просвіта“, були заборонені, їхнє майно конфісковане. Заборонено вживати українську мову і означення „українець“ стосовно закарпатців.
Неугорські назви в Мукачеві познімали не тільки з державних установ, але й приватних крамниць. Власників, які відмовлялися це робити, карали‚ відбирали патент на торгівлю. Всі українські книги в краї були конфісковані для знищення на підставі розпорядження військового командування від 31 березня 1939 року. Керівник ужгородської міської бібліотеки отримав вказівку, щоб чеські, російські та українські книги видавалися тільки для наукових цілей, а про тих, хто ними користувався, щоквартально повідомляти. Ось так чинила угорська влада з українцями Закарпаття.
Представники влади в Мукачеві та районі заборонили діяльність 250 громадських, культурних, господарських, промислових та інших організацій, а 310 їхніх керівників були інтерновані.
Закарпатці були значно урізані навіть у виборчих правах. Так, кількість виборців, які могли взяти участь у виборах в 1940 році, була на 47 відс. меншою, порівнюючи з чехословацьким періодом. Але навіть таких куцих виборів закарпатцям зрештою не дозволили.
Абсолютна більшість часописів, на які була багата чехословацька доба, були закриті. Дозволено лише кілька льояльних до угорського режиму видань, та й ті підлягали такій драконівській цензурі, що навіть колябораціоніст Андрій Бродій скаржився до Будапешту. Заборонялося слухати закордонні радіостанції чи виявляти емоції під час показу кінофільмів. Прослуховувалися телефони і переглядалася кореспонденція. Тривалість приватних телефонних розмов обмежувалася трьома хвилинами. Угорська держава тотально придушувала не тільки національну свідомість громадян іншої національности, але й прояви елементарної громадянської свободи.
Тепер про угорський фашизм. На відміну від „українського“, це не ілюзія І. Орос, а страшна реальність. Відразу після окупації Закарпаття Угорщина розпочала відкриту дискримінацію євреїв за національною ознакою.
Циркуляром міністра внутрішніх справ Угорщини від 26 травня 1942 року приховування єврейського походження переслідувалося законом. Шлюби між неєвреями і євреями заборонялися. З квітня 1944 року усі євреї мали носити нашиту жовту зірку Давида. Вони не мали права мати особистий транспорт і навіть громадським могли користуватися тільки за наявності спеціяльного дозволу.
Євреям заборонили обиратися до громадських і муніципальних представництв.
В усіх підприємців-євреїв на кінець 1939-го-початок 1940 року було відібрано концесії на утримання корчм, готелів, продажу тютюну. 36 відс. ремісників і торговців краю (переважно євреї) були позбавлені патентів. Запроваджувалося обмеження на „вільні професії“ – адвокати, лікарі, інженери, театральні установи, де євреїв мало бути не більше 6 відс. Так само кількість студентів на факультетах не мала перевищувати 6 відс. Розпорядженням угорського уряду від 29 квітня 1944 року твори авторів єврейського походження (119 угорських і 47 закордонних письменників) заборонялося розповсюджувати і їх знищували.
Але всі ці шокуючі методи бліднуть у порівняні з „фабрикою смерти“, в якій брала безпосередню участь Угорщина та її влада.
У липні 1941 року за рішенням Гортіївського режиму близько 20 тис. „чужоземних“ євреїв, що проживали на Закарпатті у чехословацький період, було вивезено в окуповану німцями Україну, де більшість з них було розстріляно.
Навесні 1944 року все Закарпаття покрили концтабори і ґетто: Мукачево, Ужгород, Перечин, Виноградів, Берегово, Чинадієво, Мараморош-Сігет, Хуст, Тячів, Сокирниця, куди було звезено все єврейське населення краю.
Візьмімо, для прикладу, Берегово, де розташовано інститут І. Орос. У тамтешньому гетто утримувалося понад 15 тис. євреїв. У квітня 1944 року всі вони були вивезені до концтабору Авшвіц-Біркенав біля польського міста Освенцима, де понад 12 тис. з них загинуло. Першими у газові камери йшли діти, літні люди і жінки.
Уся ця антилюдська акція контролювалася міністром внутрішніх справ Угорщини і узгоджувалася з відповідними міністрами та Угорським народним банком. Геноцид єврейського населення здійснювався при повному сприянні угорської держави, а отже, вона несе відповідальність за знищення понад 100 тис. закарпатців єврейської національности. Це не байки про „фашистські методи“, це реальний фашизм, від якого тхне димом крематоріїв.
Ілдіко Орос, жонґлюючи термінами, які не варто вживати всує, знаючи страшні наслідки угорського фашизму на Закарпатті, має відповісти за свої слова. Це тим паче не вкладається до голови, що ця особа очолює в Закарпатській обласній раді комісію з питань освіти, науки, культури, духовности, а отже, мала б виявити витримку і повагу як до української більшости краю, так і до української влади, яку сама вособлює.
Вимога про її відставку вже давно лунає від громадських організацій.
Ужгород