Президент Володимир Зеленський упродовж виборчої кампанії виказував себе прихильником народовладдя, втіленого у найширшому представницькому органі – Верховній Раді. Це робили і всі його попередники. І всі як один після виборів шукали способу дістати якомога більші уповноваження, що неминуче порушувало рівновагу між гілками влади. Ледве чи це зміниться й тепер.
На 28-му році відновленої незалежности українське державотворення все ще видає свою молодість‚ знов і знов повертаючись до підставового питання: який устрій ефективніший – президентська Україна чи парляментська? А вони обидва однаково ефективні. На тлі президентства‚ пов’язаного з узурпуванням влади‚ кращим‚ спасеннішим виглядає парляментаризм‚ бо в ньому ж‚ мовляв‚ суспільство дістає найширше представництво. А коли в депутатських кріслах з’являються коханки і кухари олігархів‚ і олігархами куплені за великі гроші цілі фракції‚ то як же тут не виникнути надії на „сильну руку“.
Нашій уяві і розмислові над цією проблемою може помогти та обставина‚ що полеміка з приводу названих двох варіянтів – не нова. Історики вже давно ставили перед собою завдання з’ясувати причини занепаду княжої України-Русі і держави козацьких часів.
Маємо пряму нагоду взяти до рук цінну монографію Миколи Костомарова „Богдан Хмельницький“‚ що побачила світ рівно 160 років тому. Нам залишається хібащо пристосувати до сьогоднішньої термінології поняття‚ котрі використовує цей знаменитий автор: його „монархія“ – це мовби теперішнє президентство‚ а „республіка“ – то як нинішній парляментаризм.
Цитуємо М. Костомарова:
„Монархічний устрій‚ при всіх випадкових проявах рабства‚ безправства‚ сваволі і темноти‚ має ту важливу перевагу‚ що коли верховна влада попаде до рук розумній людині‚ то відкривається змога корисних змін і реформ. Для поганої республіки нема порятунку. Республіканський устрій безперечно є найкращий‚ найбільше бажаний устрій людської громади‚ але він має бути вкупі з тим‚ що є найкраще в людськості – з рівноправством‚ громадською енерґією‚ чесністю і змаганням до просвіти. Коли цього нема‚ то республіканський устрій веде державу до загину‚ і раніше чи пізніше держава ця або перестане бути республікою‚ або дістанеться чужинцям. Для неї нема іншого виходу‚ бо нема ніякої сили‚ що змогла б уберегти погану республіку від розкладу…“.
Чи не правда – дуже по-сучасному звучать ці критерії: рівноправство‚ громадська енерґія‚ чесність і змагання до просвіти? Добре запрошення до рефлексій на сучасну ситуацію.
Не менш корисним буде нове прочитання ще однієї „ювілейної“ праці: 99 літ тому вийшла у Відні книжка Вячеслава Липинського „Україна на переломі“‚ а в ній знаходимо вже не безвідносні до реальности міркування‚ як у М. Костомарова‚ а сувору аналізу причин‚ що привели до занепаду славну козацьку державу. І є рація‚ дорогий читачу‚ особливо вникнути в цю думку видатного українського історіософа – про те‚ що найвідповідніший державний устрій українці мусять обирати‚ дивлячись не собі під ноги‚ а пильно достежуючи довколишній світ.
Отже‚ В. Липинський:
„…Закон‚ за яким його наслідники повинні були панувати‚ Великий Гетьман дав‚ але укріпити того закону він не встиг. А без сильного і непорушного закону дідичної гетьманської влади‚ якого хотів для збудованої ним Держави Гетьман‚ ця держава не могла удержатись. Без непереривности української державно-національної традиції‚ персоніфікованій в дідичній українській монархічній владі‚ зліплена наново гетьманським генієм з обломків князівської Русі козацька Українська Нація мусіла на свої складові частини розлетітись.
…Гетьман Богдан Хмельницький‚ знаючи своїх помічників‚ знаючи зібрану і зорганізовану ним нову державну українську аристократію‚ розумів‚ що без сталого‚ непорушного‚ дідичного монархічного принципу верховної влади‚ вона кинеться зараз же до боротьби між собою за цю владу; що в цій боротьбі вона знесилиться та розкладеться… І знаючи „чернь Війська Запорозького“‚ з допомогою якої він підняв повстання за Короля проти королев’ят‚ розумів Гетьман‚ що ця чернь не погодиться ніколи на владу своїх королев’ят‚ на витворену за польськими республіканськми зразками владу старшинської козацької олігархії. Популярність‚ яку мала серед тієї „черні“ монархічна‚ самодержавна‚ нівелююча всі стани царська влада‚ вказувала йому ясно‚ що без витворення такої ж абсолютистичної і дідичної Гетьманської влади Українська держава супроти сусідньої Московщини не удержиться…“.
У висновках В. Липинський нагадує‚ як Російська імперія‚ усвідомлюючи доленосне значення монархічної влади‚ ліквідувала Гетьманщину в Україні‚ а згодом і кооролівський престол у Польщі:
„…І в результаті обидва „найвільніші під сонцем“ – польський і український – народи‚ не витворивши власної сильної монархічної влади‚ промантачили свої держави і опинились на службі у націй‚ що таку сильну монархічну державну владу витворити у себе змогли“.
Якоюсь мірою цей висновок застосовний і до поразки Української національно-визвольної Ревлюції 1917-1921 років‚ зокрема української держави Гетьмана Павла Скоропадського. Хоч цю поразку все ще тяжко зрозуміти‚ адже на той час Росія вже не була монархією й ніби не повинна була мати єдиної завойовницької волі.