Чоловіча обитель Вознесіння Господнього розташована на острівку, що його утворила річка Прип’ять з своїми відногами Ратою і Підраттям у літописному городку під назвою Рай, нині село Яревище Волинської області.
Цю святиню заснував волинський князь Володимир Василькович, будівничий монастирів та храмів Божих на Волині. Тут розпочав свої чернечі подвиги з дитячих років Митрополит Київський та Галицький Петро Ратенський. Після смерти князя монастир занепав, але нове життя дав йому в 1444 році князь Олександер Сангушко. Парафіяльний храм більшовики перетворили на зерносховище колгоспу, але розламати його вірні не дали і нині святиня перебуває у веденні Української Православної Церкви Московського Патріярхату.
У ІХ-ХІІ ст. ріка Прип’ять і її притоки були складовою частиною водного шляху „із варяг у греки” і над берегами річок засновано Ратно, Щитно, Райгородок, Ветли, Люб’язь, Нобель та інші поселення.
В добу правління князя Володимира Васильковича (1269-1288) Райгородок був його улюбленим місцем відпочинку. Місто Рай на острівку, обнесене невисокими земляними валами з дубовими частоколами і сторожовими вежами, оточене водами Прип’яті і її відногами Ратою і Підраттям, заховане лісами‚ крім човнового сполучення, мало ще й єдиний кленовий місток, перекинутий на дубових палях через Прип’ять, тому від покоління до покоління передається крилатий вираз „Райгородок – кленовий місток”.
У „Літописі руському” перша писемна згадка про Райгородок датована 1288 роком: „Після цього ж поїхав він із Кам’янця до городка Раю. Мстислав, отож, приїхав до нього в Рай зі своїми боярами і зі слугами, і з ними – єпископ володимирський“.
Одначе, ця писемна згадка‚ датована 1288 роком‚ не може служити витоком Райгородка (сучасне Яревище)‚ бо на той час місто було вже широко знане на Волині та за її межами.
Дзвіниця храму Вознесіння Господнього (1865 рік) в Яревищах.
Чарівний краєвид Яревища – церковиця красується посеред села, а село лежить на відстані двох кілометрів, за Прип’яттю. Коли ці землі отримав православний князь Олександер Сангушко від Великого князя Казимира Яґелона 23 березня 1443 року у свою власність‚ то‚ оглядаючи свої володіння на Ковельському Поліссі, він звернув увагу на красу природи, почув розповіді про таємничий Райгородок, монастир Вознесіння Господнього і відновив цю святу обитель, передав у власність монастиря 267 десятин землі острівка. Першим його настоятелем був рідний брат князя, інок Іоаким.
Монастирський храм, будівлі його були зроблені з модринового дерева, яке вирізнялося великою відпорністю на вогких грунтах Полісся. З цього дерева робили церкви, дзвіниці, монастирські будівлі, навіть панські будинки, які стояли по кілька століть, неушкоджені вологою. Десь у ХVІІ ст. модрина зникла з Волинського Полісся і всі спроби відновити її зазнавали цілковитої невдачі.
Монастирський храм простояв до 1865 року. Церква була в суто народному українському архітектурному стилі. До Другої світової війни зберігалось в храмі багато цінних предметів церковного мистецтва‚ дзвони волинських людвісарів були збережені, в церковному архіві знаходилися рідкісні документи доби князів Сангушків.
Ченці монастиря обробляли землю, випасали худобу, ловили рибу, збирали гриби та ягоди в лісах, розводили бджіл, плекали сад.
Після окупації Волині московською імперією монастир Вознесіння Господнього‚ як і низку інших обителей‚ було ліквідовано. Ченців відправляли до Сибіру, а обителі зачиняли. Така доля могла чекати й ченців Яревищенського монастиря‚ все майно і землі якого були передані парафії аж до 1925 року, коли їх забрала польська влада. 1842 року при храмі заснували церковно-парафіяльну школу.
Храм Вознесіння Господнього в селі Яревище (1865 рік).
Про вибір місця під будівництво святині зберігся переказ‚ який я записав у селі Яревище від місцевих парафіян: „Коли в середині минулого століття постало питання, де ставити новий храму Вознесіння Господнього, селянська громада замовила дзвін і його везли возом. Біля кладовища віз розламався і дзвін впав на землю‚ тому вирішили будувати храм на монастирському кладовищі”.
Криваві буревії Першої світової війни, революції, національно-визвольних змагань українського народу пролетіли над цією землею. Яревище, заховане лісами, майже не потерпіло під час цих буревіїв. З 27 липня 1921 року по 1959 рік настоятелем церкви Вознесіння Господнього був о. Іван Семенович, похований на сільському кладовищі.
7 серпня 1937 року парафію, яка на той час налічувала 1‚020 вірних, відвідував Архиєпископ Волинський Олексій Громадський. З ним був о. Михайло Тучемський‚ який описав візитацію церкви у селі Яревище. У його праці є промова о. І. Семеновича‚ який сказав: „Головна біда в тому, що з матеріяльною бідністю парафіян з’єдналась і темнота духовна‚ тому що парафіяни живуть далеко від церкви‚ за річкою, на віддалених хуторах“.
Цю відірваність парафіян помітив і Благочинний Ковельського повіту з 26 жовтня 1935 року о. Никанор Абрамович, пізніший Митрополит УАПЦ на еміґрації, який вивчив й описав історичні джерела, які зберігались у архіві церкви. Ковельське повітове товариство „Просвіта” ім. Лесі Українки у 1927 році налічувало 3‚443 членів, але не мало жодного з Яревища. Бібліотеки-читальні „Просвіта” були відсутні. Не проводив українізації Богослужінь (лише проповіді виголошував в рідній мові) і о. І. Семенович. Із смертю о. І. Семеновича на 94-му році життя 1959 року церква залишилася без настоятеля, була знята з реєстрації і зачинена, все цінне майно храму вивезено і сліди його загубилися. Двері храму відчинилися лише 24 січня 1989 року.
Тепер Службу Божу править о. Валентин Палюх. З його дозволу оглядаю дуже бідний храм, дізнаюся, що під час земляних робіт навколо святині рік знайдено багато людських черепів і кісток, адже храм 1865 року будували на колишньому монастирському кладовищі. Під час меліоративних робіт знайдено предавній човен-довбанку, але його залишили під сонцем і так загинула знахідка. „Чорні археологи“ продовжують свої пошуки з найновішою технікою й знаходять хрести ХІІ-ХІІІ ст., образки на металі і камені, ланцюжки, ложечки для причастя та інше.
Святиня була важливим духовним осередком цього реґіону Ковельського Полісся і з нею пов’язані видатні постаті історії Української Православної Церкви у нашому краї.