Білорусь‚ одна з колишніх республік СРСР‚ а нині незалежна держава на сході Европи‚ сусідує з п’ятьма країнами – Україною‚ Росією‚ Польщею‚ Литвою і Латвією. Історії кожної з них тісно переплетені‚ і якими саме „нитками“ – добре відомо. Разюче подібні між собою‚ збігаючись у багатьох доленосних моментах‚ національні долі України і Білорусі. Колись давно, коли ми ще називали себе русинами‚ вони творили спільне Велике Князівство Литовсько-Руське. Відтак були загарбані Москвою. Після розпаду Російської імперії постала‚ поруч з Українською Народною Республікою‚ й Білоруська Народна Республіка. У 1921 році обидві‚ згідно з Ризьким договором‚ поділені між Польщею і Радянським Союзом. За тих самих обставин західня Україна і західня Білорусь у вересні 1939 року відійшли від Польщі до СРСР. На один день пізніше‚ ніж Україна‚ – 25 серпня 1991 року Білорусь проголосила свою державну незалежність.
Суміжність територій‚ спільність пережитого не може не озватися глибокими взаємними симпатіями між українцями і білорусами.
Писав колись наш незрівнянний лірик Володимир Сосюра:
Білорусь ти моя‚ Білорусь‚
Синьоока сестра України…
А з того боку з такою ж щирістю відповідав йому Янка Купала:
Бо йшла доля бєларуса
З доляй украінца
Адналькова – в поцє‚ в сльозах
Церневим гасцінцам…
Справедливі серцем поляки теж не позбавлені доброго почуття щодо Білорусі‚ як от‚ наприклад‚ письменник Тадеуш Конвіцький: „Коли нагадаю білоруське слово‚ коли повіє вітер з північного сходу‚ коли побачу полотняну сорочку зі смутною вишивкою‚ коли почую крик болю без скарги‚ завжди жвавіше затріпоче моє серце‚ завжди звідкись вистрибне якась лагідна туга‚ щоразу підпливе раптовий холод неокреслених докорів совісти‚ почуття спільної провини і сорому. Білорусіє‚ Білорусіє‚ сірозелена з безкраїм небом над білявою головою‚ задобра ти‚ залагідна‚ зашляхетна на наш час…“.
Тим часом інший знаменитий польський поет і лавреат Нобелівської нагороди Чеслав Мілош остерігав‚ що ця лагідність і шляхетність білорусів може також означати громадську і національну пасивність‚ котра здатна з них зробити жертву хижака.
Що ж це таке – сьогоднішня Білорусь?
Даруй‚ читачу‚ але покищо відповіді на це нема. Маємо розгадуваний з усіх сторін‚ але все ще не розгаданий феномен. Від липня 1994 року‚ тобто вже 25-ий рік‚ незалежною Білоруссю керує Олександер Лукашенко. Абсолютно радянська людина. Хоч не так ідеологічно‚ як психологічно.
У минулому – голова колгоспу‚ але голова успішний‚ неабиякий господарник‚ він перетворив усю республіку у великий і‚ як це не дивно‚ досить успішний колгосп. На Заході його називали „останнім диктатором в Европі“‚ та в себе вдома він своєю‚ м’яко кажучи‚ ориґінальною політикою ефективно консолідує народну масу і знову й знову виявляється потрібним їй. І при цьому в країні зовсім відсутній культ особи президента‚ нема вулиць його імени‚ нема бюстів чи пам’ятників‚ нема портретів на „білбордах“. О. Лукашенкові вповні вистачає заслуженого авторитету керівника‚ котрий вивів свою країну з економічно-політичного хаосу на початку 1990-их років.
За власними матеріяльними можливостами Білорусь – більш ніж скромна: бідні піщані ґрунти‚ нема ніяких корисних копалин‚ нема ні нафти‚ ні газу. Як же голові „білоруського колгоспу“ вдалося ліквідувати безробіття‚ відновити дороги‚ привести в порядок міста і села? Для цього волею-неволею треба було‚ за формальної державної незалежности‚ позірно залишатися „радянською“ республікою і в такий спосіб розраховувати на економічну допомогу Москви. Власне‚ це була не допомога‚ а утримання. Аби увічнити цей жалюгідний „статус кво“‚ у 1999 році Білорусь і Росія підписали договір про створення конфедеративного союзу Російської Федерації та Республіки Білорусь. Логічним розвитком подій стало членство Білорусі в утвореному Москвою‚ на противагу Европі‚ Евро-Азійському економічному союзі (ЕАЕС).
О. Лукашенко того часу – палкий борець зі „світовим імперіялізмом“‚ пропаґандист „слов’янського братства“‚ друг і брат сербського злочинця Слободана Мілошевича і Саддама Гусейна.
Тільки от біда – багата ресурсами Росія насправді виявилася неготовою утримувати „радянську“ Білорусь вічно. У 2007 році Президент Володимир Путін запровадив болючі мита на постачання нафти в Білорусь. Почалися гострі суперечки. В. Путін то стискає горло „союзної республіки“‚ то трохи відпускає. З цим білоруська „радянщина“ вичерпала себе‚ О. Лукашенко все з більшою надією дивиться в сторону Заходу.
Білорусь стала учасником Програми Европейського Союзу „Східнє партнерство“. Очевидно‚ Мінськ до цього великою мірою підштовхнула війна Росії з Грузією. На очах здивованих европейців „голова колгоспу“ ставав президентом нормальної східньоевроейської держави‚ звільнив політв’язнів‚ дозволив опозиційні партії‚ підтримав свободу преси. У відповідь Білорусь стала одержувати все відчутнішу технічну і фінансову допомогу від Европейсього Союзу.
Наступний крок у зближенні Білорусі з Европою був спричинений вандалістською анексією Криму Росією і російською збройною аґресією на сході України. Однак‚ залежність Мінська від Москви‚ і формальна‚ і фактична‚ не дозволяє О. Лукашенкові на однозначний вибір‚ він змушений відчайдушно маневрувати‚ грати на два боки. Звідси – його фантасмагорична ідея інтеґрації ЕАЕС з ЕС.
Одначе‚ з іншого боку‚ саме вона дає Москві до розуміння‚ що О. Лукашенко не має наміру поступатися суверенітетом своєї республіки.
Гра на два боки вимагає від О. Лукашенка неабиякої винахідливости й хитрости‚ скрутні реальні обставини змушують його бути все тоншим дипломатом. Від самого початку російсько-української війни він успішно балянсує між Москвою і Києвом‚ при цьому переслідуючи виключно власні національні інтереси. В останні тижні він вже відверто заговорив‚ що Мінськ має не лише бути місцем переговорів щодо Донбасу‚ але й стати безпосереднім учасником процесу розв’язання конфлікту – нарівні з Европою. Нащо це йому? А для того‚ аби підкреслити суб’єктність Білорусі – на випадок дуже можливих посягань путінської Москви на білоруську незалежність. Про таку ймовірність говорять і в Україні‚ і в сердовищі опозиційних до Кремля російських експертів.
Погляд білоруського провідника на таку потенційну загрозу – ясний і мужній: „Наш пріоритет – створення міцної, конкурентоспроможної економіки. Економіки завтрашнього дня. Саме вона є основою нашого суверенітету… За чверть століття незалежности вирішено багато непростих проблем. Потенціял, який ми маємо, свідчить про нашу життєстійкість навіть в найбільш несприятливі періоди… Ми не дали втягнути себе в конфлікти. Зберегли добрі взаємини з усіма сусідами. І я як керівник держави з усією відповідальністю заявляю: буде зроблено все, щоб ніхто і ніколи не зміг підточити фундамент нашого державного будівлі – свободу і незалежність Республіки Білорусь“.
У цьому ж контексті О. Лукашенко запевнив‚ що з білоруської території на українську можуть ввійти лише трактори і комбайни‚ але ніколи – танки.
26 жовтня у Гомелі відбувся перший Форум реґіонів Білорусії й України – з участю обидвох президентів. Панувала там ділова і добросусідська атмосфера. У рамках форуму білоруські й українські кампанії підписали контракти на понад 100 млн. дол. В Білорусі діє майже 300 підприємств з українським капіталом‚ в тому числі 122 спільних. В Україні створено вісім великих виробництв білоруської техніки. Також підписані нові договори про спільне дослідження нафтових і газових родовищ в Україні.
„Між Україною і Білоруссю є цілковите довір’я‚ також і між Порошенком та Лукашенком є цілковите довір’я‚ і я певен‚ що це довір’я втілиться у безпеку‚ надійність‚ дружбу і співробітництво“‚ – такими словами закінчив свій виступ на форумі в Гомелі П. Порошенко.
Тепер почекаємо‚ як на небажану для Москви „багатовекторність“ Білорусі зареаґує Кремль.