НЮ-ЙОРК. – До 100-ліття Української революції і проголошення незалежности Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці (НТШ-А), Українська Вільна Академія Наук (УВАН) та Український Інститут Америки (УІА) провели 20-21 січня міжнародну наукову конференцію „Українська революція і проголошення Незалежности України. 1917-1921“. Події столітньої давнини, які змінили хід історії ХХ ст. у Східній та Центральній Европі, стали предметом глибокого та усебічного обговорення науковцями з України, Канади та США. Конференція відбулася у садибі НТШ-А.
Відкриваючи конференцію д-р Анна Процик пригадала присутнім, що цю подію щороку відзначають українські громади у вільному світі уже понад півстоліття. Подібно до наукових установ інших народів Центральної та Східної Европи, котрі здобули чи відновили свою незалежність 100 літ тому (поляки, чехи, словаки, мадяри, литовці, латвійці та інші), НТШ-А, УВАН і УІА вирішили спільно відзначити цю ключову подію в історії України дводенною конференцією, яка буде розглядати український змаг за незалежність та його значення для подальшого ходу історії під політичним, ідеологічним, воєнним і культурним кутом з участю визначних вчених з України, Канади і США.
Президент НТШ-А проф. Григорій Грабович, привітавши учасників та гостей конференції, зазначив, що 2018 рік розпочинає й продовжує ювілейні відзначення важливих історичних подій та постатей національної культури. Наближаються інші ювілеї – заснування ВАПЛІТЕ чи початок Другої світової війни. „Історія, – сказав Г. Грабович, – постійно з нами й наше завдання згадати важливі моменти української історії. Згадати і осмислити“.
Завідувач відділу Української революції Інституту історії Національної Академії Наук України Владислав Верстюк виступив із доповіддю „Вплив революційних подій 1917-1921 років на історію України у ХХ ст.“. Доповідач зазначив, що Українська революція наповнила новим значенням „Українське питання“, яке гостро поставало ще у часи Російської імперії, а усі подальші революційні події підтвердили існування української нації та її прагнення до незалежности. На думку В. Верстюка, важливим кроком у науковому дискурсі за останні 25 років є те, що українські історики реанімували вивчення Української революції і, таким чином, показали хибність твердження, що побутувало у радянські часи, відповідно до якого події в Україні в 1917-1921 роках уважалися реґіональними варіяціями російської революції.
У доповіді йшлося й про те, що на відміну від поглядів своїх російських колеґ, українські вчені та західні фахівці зазначили ряд важливих відмінностей між двома революціями: якщо для російського революційного керівництва головною метою революції було досягнення монополії влади, то для українських політичних провідників основне завдання під час революційних подій полягало у побудові основ української держави на демократичних принципах. На відміну від російської громадянської війни між червоними та білими, уважає В. Верстюк, військовий конфлікт в Україні не мав виразних ознак клясової боротьби – в основному, це були військові дії проти чужоземних вторгнень та окупації.
У підсумку своєї доповіді В. Верстюк звернув увагу на недоліки Української революції, з-поміж яких вказав на брак досвідчених державних і військових діячів та домінування лівих ідей серед української інтеліґенції, яка була переконана у неможливості конфлікту між революційними силами. Незважаючи на ці недоліки, Українська революція була визначною подією і залишила глибокий слід в історії України. У заключному виступі доповідач зазначив, що пробудження українського національного духу та створення українських політичних та культурних інституцій протягом 1917-1921 років були тим наріжним каменем, на якому нині стоїть незалежна Україна.
Американський історик Зенон Василів у своїй доповіді „Юліян Бачинський: Українська незалежність, США та транснаціональний дискурс“ зосередився на політичних ідеалах та дипломатичних зусиллях Ю. Бачинського, політичного діяча з Галичини, який, перебуваючи в США, як керівник дипломатичного представництва УНР у Вашінґтоні, скеровував свої зусилля для підтримки незалежности України серед дипломатичних кіл світової спільноти. Після кількох років перебування на еміґрації, Ю. Бачинський повернувся до Харкова, де згодом був арештований і ув’язнений.
У доповіді „Українська революція та українська діяспора в Америці“ Олександра Лужницького йшлося про українські громади США періоду Першої світової війни та перших років Української революції. Доповідач зазначив, що через серйозну епідемію ґрипи у США 1918 року, українські громади Північної Америки не могли приділяти багато уваги подіям, що відбувалися у країні, звідки походили новітні мешканці Америки. Однак, революційні події 1917-1921 років, без сумніву, вплинули на організаційне життя та самосвідомість українських еміґрантів у 1920-их роках.
Другого дня під час першої сесії американський історик А. Процик у доповіді „Політика та тактика „Білої Росії“ щодо Центральної Ради та її наступників“ зосередилася на проблемах, з якими зіткнулося керівництво Української революції через антиукраїнську пропаґанду, розв’язану російськими інтеліґентами, які симпатизували „Білій Росії“. Доповідачка подала оцінки та ставлення білоґвардійських генералів та політиків до Української Центральної Ради та зневажливе зображення української справи в офіційних заявах Білого руху. Ці зусилля, одночасно з наполегливими спробами заперечувати існування української нації, продовжуватимуться і в еміґрації, стаючи перешкодою для багатьох щодо об’єктивного підходу до вивчення історичних подій в Україні у ХХ ст. А. Процик порівняла також пропаґандистську війну Білої Росії із сьогоднішньою гібридною війною Володимира Путіна.
Політолог Олександер Мотиль, професор Ратґерського університету‚ у доповіді „Українське державне будівництво у порівняльному пляні“ поділив прагнення народів Російської імперії, які домагалися швидкого її розвалу на три категорії: ті, кому вдалося досягти та зберегти свою незалежність; ті, які отримали повну незалежність, але лише на кілька років; ті, які, незважаючи на зусилля, не змогли досягти значного політичного успіху в їх прагненні до самостійного існування.
Відповідно до цієї клясифікації, Україна належала до тих, що здобули, але не втримали. З огляду на той факт, що в сучасній історії не було національно-визвольного руху, який досягнув би своєї кінцевої мети без певної зовнішньої допомоги, доповідач зазначив, що тодішні геополітичні реалії, на відміну від міжнародної спільноти сьогоднішнього дня – не сприяли Україні. Тому провідники українського національного руху, незалежно від їхньої військової сили чи політичного хисту, мали небагато шансів зберегти незалежність України на тривалий час.
Сергій Єкельчик з Канади у своїй презентації „Солдат трьох армій: Юрко Тютюнник як символ Української революції“ зосередився на аналізі життя молодого харизматичного офіцера російської армії, який не зрікався свого українського коріння. Завдяки здатності усвідомити прагнення та бажання українських мас, а також завдяки винятковим організаційним здібностям, Ю. Тютюнник міг легко пристосовуватися до нових обставин у мінливому світі революції. Його таланти, високо поціновані провідниками української національної справи, не залишилися також непоміченими більшовиками. У 1920-ті роки Ю. Тютюнник повернувся в Україну і згодом розділив долю своїх співвітчизників, ставши жертвою масових репресій, які застосували більшовики до переважної більшости борців за волю України.
Проф. Генрі Абрамсон‚ відомий канадсько-американський дослідник українсько-єврейських відносин під час революції, у своїй доповіді „Чи слід нам повалити пам’ятники Хмельницького та Петлюри? Сучасні роздуми про суперечливе бачення національного героїзму і злочину“ запропонував для уникнення конфліктів, які обтяжували українсько-єврейські дебати в минулому, поглибити наукові дослідження фактичного матеріялу щодо подій минулого, а також з делікатністю ставитися до будівництва пам’ятників у сучасній Україні. Г. Абрамсон також зазначив, що Симона Петлюру, одного із провідників Української революції, не слід розглядати як надхненника погромів, у чому його часто звинувачують, а скоріше як жертву геополітичної ситуації в умовах бурхливої епохи. У своєму заключному виступі доповідач додав, що заходи, які С. Петлюра ініціював для припинення погромів, могли б бути ефективніші.
Друга сесія розпочалася виступом Тамари Гундорової на тему „Нація як естетика: модернізм та націоналізм „Української хати“. Вона розглянула провідні теми, які обговорювалися в щомісячному журналі літератури, літературознавства та політики, який розпочали видавати у Києві напередодні Першої світової війни. Оскільки журнал „Українська хата“ зіграв ключову ролю для розвитку української літератури і розвитку української політичної думки, то у доповіді проаналізовано було характер українського націоналізму серед дореволюційної української інтелектуальної еліти. Творці журналу представляли молоде покоління української інтеліґенції і з великою енерґією та рішучістю пропаґували ідею незалежної української культури і прагнули вводити у свої твори елементи нових художніх тенденцій, модних на початку ХХ ст. в Західній Европі.
Професор Гарвардського університету Г. Грабович у доповіді „Павло Тичина: революція і модернізм: збірка „Замість сонетів та октав“ поставив „проблему Тичини“, яку можна зреферувати стисло: надалі ще існує загальна думка, що він – найвидатніший український поет ХХ ст. Ця думка виринула разом із найранішою поезією П. Тичини, скристалізувалася і встановилася вже на початку 1920-их років. Однак, на думку Г. Грабовича, проблема П. Тичини полягає у тому, що з одного боку рання іпостась його поезії геніяльна і надхненна, яка „небувалою силою висловлює національне відродження і трагедію революції і громадянської війни (що, по суті, була Українсько-російською війною 1917-1921 років)“, а з іншого, на думку багатьох дослідників в Україні, „вся пізніша поезія слабша (або взагалі – не поезія) і вимірювана примиренням із совєтською владою, конформізмом, „здачею“ всіх його ранніх позицій і відтак вихвалюванням тих же совєтів (від збірки „Партія веде“ аж до кінця)“.
Пропозиція вченого перепрочитати і по-новому осмислити П. Тичину як національне явище тепер на часі, оскільки у контексті події 1918-1921 років постать П. Тичини у літературі стає ключовою. Для підтвердження своєї гіпотези Г. Грабович проаналізував збірку П. Тичини „Замість сонетів та октав“, подаючи власні переклади віршів англійською мовою. Прийшовши до висновку, що уже у ранніх творах та творах періоду революції П. Тичина використовував різноманітні поетичні прийоми від монтажу, цитування, колажу, модерністичні до футуристичні елементи поетики, на основі цього вчений переконаний, що саме широкий спектр тем та естетики зробили П. Тичину неповторним новатором.
Професор Ніжинського Національного університету ім. Миколи Гоголя Валентина Хархун представила доповідь „Між двома державами: націоналісти проти більшовиків у творах Володимира Винниченка про Українську революцію“. Доповідачка, аналізуючи щоденник відомого письменника і політика, а також деякі його літературні твори, дійшла до висновку, що В. Винниченко в ході революції усвідомив необхідність ідейної боротьби з популізмом більшовиків, але бурхливі революційні події та перебіг існування УНР показують неоднозначність поглядів та дій самого В. Винниченка та більшости українських політичних діячів. Для стабілізації ситуації було надто мало часу, оскільки до від’ємних чинників додавалася зовнішня інтервенція та різноманітні політичні погляди на шляхи устрою держави.
У наукових сесіях виступили Марта Богачевська-Хомяк, Мирослава Знаєнко, Сергій Єкельчик, Любомир Гайда та Олег Коцюба.
У заключному слові А. Процик пригадала присутнім визначних дослідників Української революції в Америці і звернула особливу увагу на здобутки у цій ділянці науковців в Україні за останні 25 років. Слова вдячности прозвучали також на адресу учасників, співорганізаторів та присутніх за участь у конференції.
На завершення виступила співачка Віра Сливоцька. Програму підготувала д-р Соломія Івахів, музичний директор УІА.
Піяніст Дейвід Ситковський і співачка Віра Сливоцька.