Коли хвиля критики на адресу української влади‚ зокрема Президента Петра Порошенка‚ вже виходить з конструктивних берегів‚ тоді треба пильніше придивлятися не лише до влади‚ але й до тих самих її критиків. Хто вони‚ якими засобами користуються‚ що є їхньою метою? Бо Україна є тією дивною державою‚ в якій діють дві несумісні між собою опозиції. Одна вказує на помилки урядування‚ бажаючи добра своїй країні‚ друга ж кожну помилку намагається обернути на зброю проти незалежної української держави. Отож це ніякі не опозиціонери‚ а невідступні вороги України.
Повернімося до ухваленого 18 січня законопроєкту „Про особливості державної політики з забезпечення суверенітету на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях“. Закон не ідеальний‚ залишає певні підстави для незгод і місце для вдосконалення‚ однак‚ його буква і дух відповідають українським національним інтересам‚ і саме тому за нього віддали свої голоси 280 народних депутатів.
Проти були „Опозиційний бльок“ і партія Вадима Рабиновича „За життя“. Тобто вчорашні „реґіонали“. Їм не сподобалося‚ що цей закон оголошує Росію аґресором. Обидві ці темні сили вже ведуть активну передвиборну пропаґанду‚ і якби парляментські вибори відбувалися вже тепер‚ мали б щонайменше по 10 відс. електоральної підтримки. Це те середовище‚ на яке покликується Володимир Путін‚ знов і знов співаючи стару пісню‚ нібито росіяни і українці – один народ.
Тому у протистоянні Києва імперській Москві не можна було спізнюватися з цим законом‚ витрачаючи час на зрежисовані В. Путіном „мінські домовленості“ й поглиблюючи ними розкол в українському суспільстві: коли свідома його частина вимагала від державної верхівки чіткої оборонної стратегії‚ передбаченої Конституцією України‚ запровадження воєнного стану і негайного перебудування економіки на потреби війни з російським окупантом‚ „вчорашні“‚ маючи в Мінську такого надійного аґента Москви‚ як Віктор Медведчук‚ три з половиною роки посилювали свої капітулянтські позиції‚ пропаґуючи „мир будь-якою ціною“ – тобто‚ насправді‚ ціною поразки української держави.
Новий закон‚ чорним по білому‚ зобов’язує українську державу до збройної відсічі ворогові. Саме тому в ньому вже зовсім не згадуються шкідливі „мінські домовленості“‚ адже вони передбачають федералізацію країни з наданням особливого статусу Донецькій і Луганській „народним республікам“. Тим часом Президент П. Порошенко знову заплутує ситуацію‚ запевняючи‚ що щойно ухвалений закон про деокупацію Донбасу не суперечить „мінським домовленостям“.
У чому ж тоді полягатиме „відсіч“? Як президент скористається з наданих йому цим законом нових повноважень? Може‚ принаймні‚ відважиться розірвати Договір про дружбу і стратегічне партнерство з Росією‚ який чинний досі? Може‚ назве війну війною? Може‚ припинить торгівлю з країною-окупантом? Може‚ хоч би привселюдно визнає‚ що українська влада мала всі можливості не віддати Росії Криму‚ але віддала‚ і це належить назвати чорною зрадою?
І як це – не суперечить? Тобто залишається чинним найбільше безглуздя Мінську – сидіння української влади за столом переговорів з терористами? А з цим залишаються фальшиві підстави вважати війну на Донбасі внутрішнім українським конфліктом? Люди добрі‚ це дуже небезпечна невизначеність!
Проте‚ як би ми не відділяли здорову парляментську чи позапарляментську опозицію сьогоднішній владі від проросійських сил‚ котрі справді прагнуть перекинути державний український човен догори дном‚ громадянське суспільство говорить власним голосом‚ вимагаючи видимих ознак українського відродження‚ економічного‚ політичного‚ культурного‚ і все більше готове до рішучих дій. А це лякає владу‚ і ще годі сказати‚ як вона вестиме себе у випадку справді масових протестів.
Тому навіть ті депутати‚ що голосували за згаданий закон‚ побоюються‚ що він дає президентові право особисто‚ поза Верховною Радою‚ застосовувати Збройні сили та інші військові формування України. Наприклад‚ народний депутат Мустафа Найєм‚ який входить до фракції „Бльок Петра Порошенка“‚ але в той же час є опонентом президента‚ вважає це положення закону антиконституційним і потенційно небезпечним: влада у критичний для неї час може спробувати використати Збройні сили у своїх корисливих цілях.
Між цими двома хвилями критики‚ проукраїнської і антиукраїнської‚ президент мав би вибудувати лінію бездоганної поведінки. На жаль‚ помилки мають властивість повертатися і мстити. Оточиш себе людцями‚ вірними тобі‚ а не Україні – невдовзі виявиться‚ що вони вірні собі‚ а не тобі‚ і служать виключно своїм привілеям. І будуть тебе нещиро хвалити‚ коли треба в очі сказати гірку правду. А вона ж все одно вийде на вулицю.
Як от вийшла дуже прикра правда‚ що від 1 до 7 січня П. Порошенко‚ Головнокомандуючий Збройних сил України‚ відпочивав на далеких Мальдівах в Індійському океані. Тобто спокійненько залишив країну‚ в якій точиться війна. Застерігати спільноту від майданів‚ „бо Путін нападе“‚ і семиденною відсутністю обезголовити українську армію – як це можна виправдати?
Хіба після цього виглядає дивним‚ що в передноворічному інтерв’ю ганебний втікач Віктор Янукович пообіцяв у скорому часі повернутися в Україну? А такі медійні ресурси‚ як телеканал „Інтер“‚ веб-сторінки „Вєсті“ ‚ „Страна“ ведуть себе так‚ ніби В. Янукович і сьогодні сидить на Банковій. Навіть телеканал „ZIK“‚ позірно б’ючи себе в груди за свободу слова‚ пропонує Україні напочатку 2018 року розлоге інтерв’ю з Андрієм Портновим‚ одним з очільників Адміністрації Президента В. Януковича.
То вони вчорашні чи вже й завтрашні?