ВОЛОДИМИРІВКА, Кіровоградська область. – На приміщенні середньої школи 18 грудня 2018 року відкрито меморіяльну дошку Миколі Петрову до 95-річчя з дня народження. На чорному ґраніті вказано, що він учителював у 1951-1985 роках. Наприкінці 1980-их років саме він, на той час уже пенсіонер, першим утверджував ідеї національного визволення.
Простий учитель М. Петров пройшов Другу світову війну, мав дві вищі освіти, знав кілька чужоземних мов, бачив, як живуть інші народи і не міг не порівнювати з ними свій, рідний.
У той геть непевний час з’являлись люди майже у кожному районі, у деяких селах, що сміливо кинули виклик імперії. Це були люди освічені, порядні, совісні, небайдужі до слова й мистецтва. М. Петрову з кількома його однодумцями у сусідній Знам’янці доводилось нелегко. Обласну конференцію Народного Руху України у вересні 1990 року проводили у Чорному лісі, бо місцева компартійна братія затялася не дати провести „бандерівські“ збори у залізничному будинку культури. Озлоблені ветерани-комуністи буквально виривали з рук і намагалися нищити синьо-жовті, тоді ще не державні прапори.
М. Петров у оповіданні „Медаль“, великою мірою автобіографічному, описав ситуацію, коли молодий солдат перешкоджає аморальним вчинкам командира щодо представників „визволеного“ народу і за це фактично втрачає заслужену нагороду.
Ще студентом Київського університету М. Петров написав вдячного листа Олександрові Солженіцину, коли прочитав його повість „Один день з життя Івана Денисовича“, надруковану у журналі „Новий мир“. Тоді російський письменник відгукнувся на щирі слова молодого українця. Але в 1990-их, коли О. Солженіцин надумав облаштовувати Росію за рахунок України та інших республік СРСР, М. Петров висловив йому своє розчарування і незгоду у кількох виданнях, але відповіді уже не одержав.
М. Петров з настанням незалежности з пристрастю взявся до письменницької роботи. Рекомендації для вступу у Спілку письменників йому дали Олександр Сизоненко та Анатолій Дімаров. Та М. Петров не встиг вивершити свою письменницьку долю. У Спілку його прийняли посмертно, що стало унікальним випадком в її історії.
Єдина книга прози, видана за його життя у Центрально-Українському видавництві „Двоє на льотному полі“, так і не дійшла до читача. Більша частина її тиражу залишилася у видавничих пакунках: у часи шаленої інфляції автор не знайшов грошей, аби викупити її.
Досконало знаючи німецьку мову, М. Петров перекладав свого улюбленого автора Вольфґанґа Борхерта, опублікувавши переклади у деяких періодичних виданнях.
Коли через роки постало питання про увічнення пам’яті М. Петрова, навіть деякі земляки мало знали про нього. Та завдяки побратимам – депутатові Знам’янської міської ради Юрієві Майбороді, голові обласної письменницької організації Василеві Бондареві вчительська громадськість містечка ближче ознайомилася із творчою спадщиною та громадянським чином свого земляка.
Завдяки ініціятиві методиста районного відділу освіти Тамари Ярмоцик вчителі тепер мають методичний посібник „Микола Петров – учитель, прозаїк, перекладач, громадський діяч“.