Валентина Коваленко. „Русалко з куцівських ярів“. Черкаси. 2018, 219 стор.
„Русалко з куцівських ярів“ – так називається книга про видатного українського письменника першої половини ХХ ст. Тодося Осьмачку. Її автор – український літературознавець Валентина Коваленко, уперше спробувала дослідити розвій родового дерева поета з Осьмачок-Лукіїв і прослідкувати незаперечний біографізм творчости Т. Осьмачки.
У виданні є унікальні світлини і родове дерево мистця слова та поема В. Коваленко „Ненароджене Сонце або Великий піст Зінька Самгородського“ з життя ватажка українських повстанців Зінька Стригуна, який став образом головного героя в Осьмаччиній „Думі про Зінька Самгородського“.
„Моя тужлива Україно, таку тебе я полюбив і за твою одну сльозину навіки голову згубив“, – ці слова є лейтмотивом життя і творчости Т. Осьмачки. Він жив і творив у буремні роки ХХ ст. Заради правди в літературі пожертвував своїм благополуччям та родиною. Педагог, поет, прозаїк, перекладач Т. Осьмачка пережив нелегку долю, бо не сприймав більшовицького режиму, який нещадно знищував його улюблене українське село. Патріот змушений був переховуватися і поневірятися, ночував навіть у скиртах на полі, удавав із себе божевільного, аби врятувати себе і родину від розстрілу. Зрештою він виїхав з СРСР, поневірявся у світах і помер на чужині 1962 року у Ню-Йорку. Т. Осьмачка – автор збірок „Скитські вогні“, „Круча“, „Клекіт“, „Сучасникам“, кількох поем, повістей „Старший боярин“, „Плян до двору“, „Ротонда душогубців“.
Щорічно у рідній Куцівці відзначають лавреатів премії на його честь. Зберігся у селі старовинний храм Пресвятої Богородиці, де хрестили маленького Тодося. Поруч з храмом вулиця, де жили Осьмачки, тепер носить його ім’я.
„За винятком, може, шевченкових віршів і гоголевих повістей, наша література ще не знала такої української книжки, як „Старший боярин“. Якщо можна перелити Україну в слово, то це повість Осьмаччина, якщо може слово запах України принести, то це пахтить ця книжка всією запашністю України. Якщо можна у слові збудувати батьківщину і державу, то це вона збудована зримо і живовидячки“, – так оцінив творчість Т. Осьмачки професор Гарвардського та Колюмбійського університетів Юрій Шевельов.
В. Коваленко розповіла, що з-поміж великого сузір’я письменників виокремила саме Т. Осьмачку не лише тому, що він її земляк (родом із сусіднього села) а й тому, що він дійсно геніяльний поет, „найнахабніший поет СРСР“, як говорили про нього дослідники, який залишив потужний український поетичний і прозовий спадок, свідчення тієї епохи. Вся його творчість яскраво відображає боротьбу ватажків українських повстанців за Україну, трагедії місцевої українізації, репресій, колективізації, Голодомору, винищення інтелігенції.
У сільських школах він викладав українську мову і літературу, то аґенти доносили владі, що він деклямував дітям Тараса Шевченка, Івана Франка, Володимира Винниченка і говорив, що тільки українська мова має бути мовою державною, бо вона – наша рідна, мова наших пращурів, і ми її мусімо знати.
В. Коваленко досліджує творчість Т. Осьмачки вже кілька років і за цей час знайшла цікаві дані про його родовід, познайомилася з ріднею, і навіть взнала, що її дід і баба разом із Тодосевою ріднею були свідками на весіллі (раніше у селах України свідками були старші, досвідчені люди, яких шанували, які могли „свідчити“ і підказувати молодятам, як тримати лад у родині і бути щасливими довге життя).
Дослідниця дізналася, що прототипом літературного героя Зінька Самгородського був Зінько Стригун, ватажок українських повстанців, який загинув через донос власного племінника-комуніста. Познайомилася з його ріднею, яка підтверджувала, що Т. Осьмачка вподобав цього Зінька, котрий приїжджав у село, возив на коні свого сина, і казав: „Сину, якщо мене вб’ють, то це замучать мене за Україну“.
В. Коваленко розповіла: „Мені вдалося дослідити родову гілку матері, Євгенії Лукій. Зростаючи, він не застав жодного діда і баби, що є дуже важливим для дитини: це ж джерело‚ з якого ми черпаємо дух наш український, мову, фолкльор, традиції, прикмети. Не встиг він і на похорони батьків, які померли майже одне за одним (1927 року – мама, а 1928 року – батько)“.
Ми побували у рідному селі Т. Осьмачки, познайомилися з Валентиною Пантелеєвою, його двоюрідною онукою: рідна сестра Т. Осьмачки Лукія була її бабусею. Вона ж зберегла всі родинні світлини.
Зі слів своєї бабусі В. Пантелеєва переповідає: „Бабуся розказувала: „Усе, що Тодось нам говорив, збудеться, тільки пройде сто років. Зараз це опасно, і цього ніхто не розуміє“. Говорила, що він писав заборонене, а щоби прожити, перекладами займався. Уся родина Осьмачок була незвичайна: Лукія шила в панів, мій дід Степан був ветеринарним лікарем, жили вони в панській економії і прямо там тримали дві корови, їм пани дозволяли. Дід Степан, батько Т. Осьмачки не вмів писать. Але пани його дуже шанували, і зробили йому таку печатку, яку він ставив замість підпису. Хоча був неписьменним, але все знав наперед, був провидцем. Передбачав, чи вдалим буде полювання, добра чи лиха людина йде, і навіть що в неї болить. Дід Степан лікував людей. Навіть коли він помер, то ще, мабуть, років чотири до нього приїжджали за ліками люди. Бабуся розказувала, що як народився Тодось, його мама на все життя оглухла – такий сильний післяродовий синдром. І Тодось у автобіографічних спогадах писав, що завжди цінував матір, але почував себе винним перед нею за цю глухоту. То я оце вспоминаю з такою тривогою. Дуже мені жалко його“.
„Т. Осьмачці доводилося постійно переховуватися, вдавати із себе психічно хворого, покинути сім’ю, аби всі залишилися живі, – продовжує розповідь В. Пантелєва. – Він блукав. Як холодно – ночував і писав у скиртах на полі. А як сильно великий мороз – його приймали вчителі в Куцівці. І так тихенько він заходив до них опівночі, щоб тільки переночувати. Спав він на землі. Ховався і в склепах на кладовищі, його ловили, забирали в психічну лікарню. Писали, що він шизофренік, і відпускали.
Потім він вертався і розказував, що йому у психушці робили. Бабі Лукії (своїй сестрі) він розказував: „Я придурився, що я геть хворий, божевільний, щоб якось остаться живому. Я хочу донести до багатьох поколінь правду про цих більшовиків, які знущалися з українського народу, просто винищували нашу націю“.
Назва книги пов’язана з особливістю життя Т. Осьмачки. Русалка – мітологічне явище, а Русалко – форма чоловічого роду. Коли Т. Осьмачка блукав у полях-ярах, по скиртах, навіть на кладовищі, уявіть собі: діти-пастухи женуть худобу пасти‚ а він піднімається зі скирти. Звичайно, вони лякалися, розбігалися і кричали: „Русалко, Русалко!“. Боялися його люди. І тільки дехто розумів, що він дуже розумнющий“.
В. Коваленко подякувала експертній раді обласної адміністрації, яка допомогла видати книгу до 125-річчя з дня народження Т. Осьмачки. Подякувала також журналістові Левкові Хмельковському, який передав з США для Черкащини унікальні книги Т. Осьмачки, видані за кордоном. Книгу „Китиці часу“ (1953 року видання), Т. Осьмачка тримав в руках, уже живучи за кордоном.
Похований Т. Осьмачка в Америці, на Українському меморіяльному цвинтарі св. Андрія у Савт-Бавнд-Бруку‚ Ню-Джерзі. Творча інтеліґенція разом із ріднею клопочуться про перепоховання письменника на його батьківщині.