Якось дуже дивно почав свою практичну президентську діяльність Володимир Зеленський. Ніби ж молодий ще‚ виростав уже в незалежній українській державі‚ тобто не обтяжений совєтськими ідеологічними догмами‚– то звідки ж у нього це загадкове бажання реставрувати відкинуте і засуджене суспільством зло?
Але чи відкинуте? Чи засуджене? Чи хтось щось чув про суд над комунізмом за його непростимі злочини? За диявольське лицемірство? Бо не було в історії другого такого випадку‚ щоб ріки невинної людської крови називалося „служінням народові“. І не було другого випадку‚ щоб омана так глибоко отруїла мізки і душі‚ що не всі вони дотепер здають собі справу з пережитого.
Ми сьогодні гордимося мужністю і моральною незборимістю дисидентів‚ політв’язнів‚ їхньою вірністю рідній нації. Але чи багато їх було – як на майже 50-мільйоновий український народ? Чи так аж багато їх було в обох революціях?
Ці незручні запитання виглядали риторичними? То вдаймося до соціології. Згідно з літніми опитуваннями 2018 року‚ 43 відс. людей в Україні відповіли‚ що в совєтські часи їм жилося краще. Літо цього року. Вибори до Верховної Ради. За партію „Слуга народу“ проголосували ті самі 43 відс. виборців.
Нічого нам цей збіг не каже? Ну то‚ може‚ вже й зайве вислювлювати всякі там запитання і сумніви? Даймо народові українському натішитися поверненням совєтського щастя: він має свого слугу! Нічого не треба було – ні духовного злету‚ ні праведного гніву‚ ні майданів‚ ні жертв‚ а треба було п’ять років‚ розкривши роти‚ сидіти перед телевізором і‚ замість думати власними мізками‚ радісно плескати в долоні блазневі‚ котрий щодня висміював „повію Україну“ і вбивав у голови „дурним хахлам“‚ що вони ні на що добре не здатні й тому потребують відповідного „слугу народу“.
Не соромляться такого чорного гумору. Бо автором цього вислову є ніхто інший‚ як Сталін‚ і саме у кривавому 1937 році: „Депутат повнен знати‚ що він слуга народу і його післанець у Верховну Раду“.
Тоді партія‚ заздалегідь знімаючи з себе всяку відповідальність‚ вдавала‚ що нічого не чинить від себе‚ а все – від імени народу. В тому числі й криваві репресії. Сьогодні ця небезпечна ілюзія може повторитися‚ вона подобається ностальгуючому за СРСР „насєлєнію“.
Майстри видовищ уміють створювати привабливі картинки. Як от зі скасуванням депутатської недоторканости. Упродовж 28 років народ вимагав цього – ми скасували. Але ж ви разом з брудною водою вихлюпнули з корита дитину. Бо не всі депутати – бандити і злодії‚ були і є серед них чесні і принципові люди. Чи зможуть вони залишитися такими‚ позбувшись захисту від можливих переслідувань?
І хіба тут можна керуватися доказом‚ що „90 відс. громадян вимагають скасування недоторканости“? Слушно іронізує з цих відсотків журналіст Олег Єльцов: „А ви влаштуйте референдум на тему четвертування депутатів і чиновників на міських площах – і дістанете 99-відс. підтримку“.
Далі – у цьому ж дусі: користуючись своєю однопартійною парляментською більшістю‚ „Слуга народу“ пропонує надати народові право законодавчої ініціятви. Тобто тому реальному‚ а не оспіваному у віршах‚ народові‚ котрий не розуміється на законодавстві‚ підсунуть законопроєкти‚ а потім скажуть‚ за Сталіном‚ що вони ж – лише слуги‚ виконавці‚ паном же ситуації є народ і він чинить те‚ що сам бажає.
Народові з якогось дива подобається‚ що президент‚ його слуга‚ має намір розширити коло своїх уповноважень‚ підпорядкувати собі всі силові структури‚ зокрема перебрати від Міністра внутрішніх справ Арсена Авакова Національну ґвардію. Нащо йому перетворювати парляментсько-президентську республіку у чисто президентську? Що є метою цього перетворення?
Нащо йому сила‚ якщо він так вірить у скорий мир з Росією? Миром буде називатися капітуляція? А сила – для залякування незгідних?
Цими днями сталося те‚ що‚ на думку незалежних експертів‚ не має виправдання. Служба безпеки України спромоглся‚ у висліді відчайдушньої операції‚ заарештувати і вивезти до Києва російського терориста Володимира Цемаха‚ безпосередньо причетного до знищення маляйзійського „Боїнґу“ над Донбасом влітку 2014 року. Його свідчення в Гаазі‚ міжнародному трибуналі‚ не дозволили б Росії уникнути відповідальности за цей злочин. Напередодні 40 депутатів Европейського парляменту закликали В. Зеленського не випускати В. Цемаха на волю. І що ж? В. Цемаха відпускають – Президент В. Зеленський розводить руками: я тут ні при чім‚ суд так вирішив. О‚ так‚ знаємо ми українські суди!
7 вересня нарешті стався довгоочікуваний обмін полоненими – по 35 осіб з кожного боку. На волі‚ крім 24 українських моряків‚ – політв’язні Олег Сенцов‚ Олександер Кольченко‚ Володимир Балух‚ Роман Сущенко‚ Микола Карп’юк‚ Станіслав Клих‚ Павло Гриб‚ Євген Панов‚ Артур Панов‚ Едем Бекіров‚ Олексій Сизонович. Певна річ‚ з цієї події треба радіти‚ бо кожне людське життя дороге і неповторне. Однак‚ обмін стався на російських умовах: за українських моряків‚ котрих Росія все одно мусила звільнити згідно з рішенням Міжнародного Морського трибуналу‚ Україна віддала таку саму кількість терористів і серед них – В. Цемаха. Отож насправді Росія звільнила не 35 в’язнів‚ а тільки 11.
І ще одна незграбна подробиця. Російська сторона домоглася від української ганебного зобов’язання: українські моряки мають далі залишатися під слідством російських прокурорів і на перший виклик повинні їхати до Москви для слідчих дій. Іншими словами‚ Україна визнає те саме‚ що й Росія – що українські моряки порушили російський кордон. Але ж згадаймо: українські кораблі перебували в українських водах.
Ця поступка перед Володимиром Путіном дорого обійдеться Україні‚ бо тут слід говорити не про окремий випадок‚ а вже про тенденцію поступливости перед Кремлем і про сприяння В. Путінові в його спробах звільнитися від західніх санкцій.
І ще одне. Як повідомив у своєму коментарі колишній Військовий прокурор України Анатолім Матіос‚ 10 з 35 переданих Росії полонених – громадяни України‚ які зрадили свою країну у тяжкий для неї час. „Їх ніхто не примушував, не шантажував і не ставив в нестерпні умови. Замість того, щоб вибрати для себе країну, більш близьку за духом та цінностями, вони пішли шляхом зради і відвертого злочину. Тепер зрадники передані Росії. А серед переданих в обміні росіян – відверті вороги України, готові знову прийти сюди зі зброєю в руках, і про це слід пам’ятати“‚ – радить А. Матіос.
Абсолютна влада – не доконечне зло. Тряплялися в історії монархи людяні‚ справедливі. Має таку можливість і В. Зеленський: хоч і не формально‚ але сутнісно він вже є мовби монархом‚ односібним „слугою народу“. Тому всі погляди в країні – на нього. Він має негайно забирати голос в особливо чуттивих для суспільства питаннях. Цього не відбувається.
Наприклад‚ „Слуга народу“‚ як депутатська монобільшість‚ призначила головою парляментського комітету з захисту свободи слова Нестора Шуфрича‚ одного з найогидніших своїм відвертим україножерством проросійських політиків. „Одного слова президента вистачило, щоб кандидатуру Шуфрича зняли з розгляду, але він навіть пальцем не поворухнув, аби захистити комітет від такого блюзнірського призначення“‚ – каже молодий прозаїк Андрій Любка. Та на справедливе обурення журналістичної і письменницької спільноти президент не відгукнувся. Як і не засудив свого некультурного „слугу“‚ що на всю країну обізвав журналістів „дурними вівцями“.
Неприємне здивування викликала вістка‚ що в Офісі Президента працюватиме Голова Служби безпеки України часів Президента Віктора Януковича – Валерій Хорошковський. Що це значить? В. Зеленський мовчить і з цього приводу.
А яка буря здійметься в Україні‚ коли Верховна Рада‚ згідно з розпорядженням президента‚ з 1 грудня скасує мораторій на вільний продаж землі‚ можна лише уявити. Бо Україна до вільного ринку землі не готова.
Занепокоєння викликає самоцільна швидкість ухвалення нових законів. Їх просто штампують‚ не вникаючи у зміст. Співголова фракції „Европейська солідарність“ Артур Герасимов застерігає‚ що законопроєкти від „Слуги народу“ „…відвертають нас від Европи і ведуть у напрямку російської авторитарної моделі… 90 відс. їхніх законів мають „подвійне дно“ ‚ а також ведуть до повної відсутности контролю за діями влади“.
А як це орієнтування на російські авторитарні взірці сприймуть у демократиному світі? Послухаймо політолога Михайла Басараба: „Наш президент може втратити підтримку в середовищі тих европейських політиків, які допомагають Україні та намагаються тиснути на Росію. Це ті люди, які розуміють реальну загрозу аґресії Кремля. Наприклад, країни Балтії. Але не тільки вони є нашими союзниками на Заході. Зеленський зараз показує, що не завжди прислухатиметься до їхніх прохань навіть у таких важливих випадках, як збиття маляйзійського „Боїнґу”. Сподіваюсь, політики, які є голосом України на Заході, розрізняють позицію президента, що схильний до капітуляції, та суспільства, яке готове боротися до переможного кінця“.
А при цьому всьому народові президент не перестає подобатися. Народ вважає‚ що гірше не стало – і це вже добре‚ а може бути ще краще‚ бо раніше не було „Слуги народу“‚ а тепер вже є.
Як тут не згадати Лесю Українку: „Народ наш, мов дитя сліпеє зроду…“.