НЮ-ЙОРК. – Від 23 лютого до 14 березня в Українському Інституті Америки діяла виставка творів Валерія Гнатенка‚ присвячена Басарабії та голодові 1947 року на тих землях. Це сталося уже після Другої світової війни на півдні України.
Басарабія розташована біля Чорного моря між ріками Дунаєм та Дністром. У 1918-1940 роках ці землі були під Румунією‚ а після війни перейшли у склад Української РСР. Буджацький степ, теплий клімат, виноградарство. І жорстокий голод 1947 року. Люди виїздили до західної України. Дорогою багато вмирало. Тіла померлих збирали на залізниці. Деякі вижили і потім повернулися на свою землю.
Мій чоловік В. Гнатенко‚ художник і син художника‚ народився саме того року. Він знав румунську мову. Батька його матері розкуркулили, відібрали увесь урожай та завезли на Сибір. Де його могила ніхто не знає. Батько Валерія врятував родину‚ коли вивіз її до Кишинева. Дитинство мій чоловік провів у Басарабії, на просторах Буджацького степу, де жили українці, ґаґаузи, молдавани, болгари, албанці, греки, росіяни. Були німецькі та французькі колонії.
Кожне село зберігало свою національну культуру. Цікаво, що й досі села не асимілювались. Українські поселення Басарабії почалися з козаків‚ втікачів від закріпаччення на початку ХІV ст. Французи прийшли тоді ж з Швайцарії та розвинули виробництво вина у селі Шабо, яке збудували також за типом французьких сіл у Швайцарії.
Валерій Гнатенко. „Басарабські солонці“ (1981).
Ця виставка творів В. Гнатенка посвячена саме Басарабії та Голодоморові у 1947 році. На виставці представлені пейзажі Басарабії, портрет батька і сестри мистця, автопортрет та козаки – ілюстрації до книжки Павла Наніїва „Тричі продана“‚ а також килим‚ роботи бабусі В. Гнатенка.
Цією камерною виставкою ми хотіли привернути увагу до трагедії І947 року на українських землях. У прадавні часи там жили кімерійці, скити, пізніше сармати. Скитські та сарматські могили збереглись і досі. Звісно‚ не усі‚ в різні часи їх нищили. Були часи грецької колонізації. Відтоді збереглось одне з найдавніших поселень – Тіра на Дністровському лимані. Зараз це місто називається Білгород-Дністровський.
У IX-XII ст. Басарабія була частиною Київської Руси‚ її форпостом на півдні. Тоді й почалось будівництво Білгород-Дністровської фортеці. Коли турки захопили ці землі‚ фортецю перейменували на Акерман і розбудували. 1812 року Басарабія увійшла у склад Російської імперії, а у 1918 році – до Румунії. Ось там і виростав мій чоловік, цікавився історією‚ мистецтвом, брав участь як художник на розкопках Тіри‚ слухав подих степу і скитських могил. Прожив усього 40 років.
Валерій Гнатенко. „Човни. Білгород-Дністровський“ (1981).