Basic HTML Version
„Порівняймо всі прикмети Шсвчснкового духу, його віру нсзрушиму,
його невгнуті переконання, його горіюче до всього високого серце, його
„любов одну" - до ведичного, його незламну жадною силою героїчну
волю, його ненависть до всього низького, крутійського, лакейсько-плебей
ського, ненависть до зла, його безкомпромісовість і відвагу, - і пізнаємо,
що був він костю від кості і кров'ю від крови того лицарства козацького,
якого духом дихав, якого ідейну славну спадщину він „онукам тепер розка
зав", з її містикою, незрозумілою матеріялістам нашого віку, але такою
близькою, глибокою і чарівною у самого поеіа: з „сторожею з того світу",
з її небесним патроном, зі знаками на небі і на землі в переддень „страшно
го судилища", коли все довкола „зареве та загуде", коли нове лицарство
„розтрощить трон" ідолища звироднілого віку...".
Донцова можна було б уважати нещасливою людиною, мучеником,
який не мав внутрішнього спокою ні сам, ні іншим не давав його - якби
не одна обставина: інтуїтивно він знав, що дає людині найвищий спокій -
її дає відвага жити, бути. Жити і бути всупереч усьому!
Слова Донцова, якими цей невтомний пробудитель українців характери
зував твір Ніккольо Макіявеллі „II Principe", у багатьох випадках можна
застосувати до самого автора чинного націоналізму: „Його ненавидять ось
уже чотириста років - без усякої шкоди для його популярности і для пра
вильносте його блискучої аналізи реальної дійсности. Ненавиділи, як калі
ки того, хто каже їм відкинути костурі і йти власними ногами".
УСМІХНІМОСЯ!
-
У нас тяжко бути журналістом. Мусить вміти писати про
те, чого не знає, і не писати про те, що знає.
(„Лис Микита", ч. 11,листопад, 1971 рік)
161