Basic HTML Version
цілком ідеологізовану назву - СРСР. На кінець 20-их років стало ясно,
що СРСР є лише формально союзом, федеративною державою, а на
справді це - абсолютно унітарна держава з небаченим доти рівнем цен
тралізації. Це особливо яскраво видно, коли розглядати не державні та
інші установи, де спостерігалося певне юридичне дотримання федера
тивного декору, а структуру партійної організації країни. Справжні
владні органи - партійні комітети всіх рівнів - були центалізовано під
порядковані Москві. І Центральний Комітет Компартії України мав не
більше прав, згідно зі Статутом КПРС, ніж скажімо, Калузький або
Рязанський обкоми. Тож не могло бути й мови про суверенітет чи дер
жавні прерогативи союзних республік. Інтереси націй і народностей ні
кого не цікавили, все робилося, щоб нівелювати нації, роздрібнити їх,
знекровити, а потім і взагалі ліквідувати як зайву перешкоду для вста
новлення абсолютної влади купки кремлівських „мечтателей", а на
справді корумпованих і нездарних вождів, як це особливо виявилося в
останні роки існування „тисячолітньої" держави.
На кінець 20-их - початку 30-их років припадає і спад діяльности „євра
зійців", ліберальні емігрантські інтелектуали переконалися, що все стало
на свої місця й імперії більше ніщо не загрожує. М. Геллер у паризькій
„Русской мьісли" писав: „Радянський Союз після краху Російської імперії
в 1917 році не переставав збирати нову імперію, а потім вийшов далеко за
межі найсміливіших мрій російських імперіялістів, перескочивши на інші
континенти. Ядром, звичайно, була і залишається Евразія".
Слід мати на увазі й те, що серед „євразійців" було багато так званих
„непредрішенців", тобто тих, хто не наполягав на негайному відновленні
монархії, а вважав, що питання про майбутній устрій Росії народ має сам
вирішувати. За це їх критикували представники монархічних кіл, бо,
мовляв, вони припускають можливість і радянської влади.
Подія кінця 30-их та 40-их років („возз'єднання" Прибалтики, Ви
борзької округи, Бессарабії, Волині й навіть Галичини та Буковини), напо
внили радістю серця „євразійців". Повоєнні зміни, знаменитий тост 1945
року цілком заспокоїли „евразійствуючих" російських інтелігентів, і
вони повернулися до великодержавницької імперіялістичної апологетики
в чистому вигляді. „Евразійство" стало „наразі" непотрібним.
І ось знову, з початку 1990-их років, ми є свідками масового виходу на
ідеологічну сцену „євразійських концепцій", про що, як здається, досить
переконливо свідчать наведені нами факти. Саме тоді, коли радянська
імперія затріщала на всіх швах, коли центр втратив будь-яке юридичне,
історичне, моральне право на свій розсуд вершити долі доброї сотні наро
дів, висувається останній аргумент для збереження безнадійно хворої ім
перії і влади її збанкрутілих верховодів, а саме - географічний, бо навіть
і геополітичним його назвати важко, йдеться ж не про забезпечення ін
тересів держави російського народу, а про збереження наддержави, яка
поглинула державність багатьох і багатьох народів. Тепер, коли історич
но-монархічний принцип „добровільних входжень" викликає сміх, „це
ментуюча" ідеологія, колись насаджувана компартією, зазнала крах, а
132