Basic HTML Version
групи, (звані в історіографії племенами). Того рода устрій справді міг не
раз давати хвилеві успіхи при позбавлених усякої або бодай глибшої полі
тичної думки нападах на сусідні країни, але до чого надавався прекрасно,
це ствердили розумні візантійські володарі: слов'яни справді великий на
рід, говорили вони, але завдяки їх демократичному устроєві і взаємній
незгоді можна їх дуже легко наводити одних на одних, чи - кажучи про
сто - ловити свою рибку в каламутній воді. Коли ми захоплюємося,
може, деякою подібністю українців до клясичних греків, то, мабуть, най
менше причин для такого захоплення дає аналогія нашої демократії з
грецькою... При тому психічна структура українського громадянства в ті
часи була „східня до найглибших основ", як висловився В. Липинський,
себто відзначалася мінімальною енергією, підприємливістю й витрива
лістю в ділянці суспільно-політичної організації. Хіба не позамітне те,
що майже всі орди різного походження більш або менше цупко опанову
вали українську територію з її населенням - від глибоких передісторич
них часів аж до хозарів включно? Видно, що така політична організація,
як її бачимо в передкняжій Україні, не здала свого державного іспиту.
Але й пізніше, коли вже згаданий княжий рід опановує територію Украї
ни, психіка громадянства не змінюється. Є, мовляв, князь і дружина,
отже - зсунувся з голови клопіт про оборону перед ворогами. Це його
річ, на те він бере данину. І справді, князі вив'язувались зі своїх обов'яз
ків оборони й організації держави, виручали в тому суспільність, яка ста
вала жити спокійно далі у своїй блаженній півсонній щасливості. Таким
чином на стару організаційну верству громадянства налягає нова - кня
жа, для себе самовистарчальна, і між обома організаціями (суспільности
і держави) не було якої-небудь інтимнішої злучности. Віче, законодатна
та виконна влада передкняжої України не збирається тепер, бо одну й
другу функцію перебрав на себе князь; так само судівництво. Якщо в
громадянстві були одиниці, що визначалися більшою ініціятивою, жерт-
венністю, здібністю до організації, - а таких українська суспільність за
вжди видавала багато, - то вони переходили просто в ряди княжого дер
жавного апарату. Таким чином коло князя скупчувалися найкращі еле
менти українського громадянства, які тим самим, так би мовити, ідейно
зривали з політичною пасивністю широких мас. Вони, ці князі дружинни
ки і патріоти своєї землі, бачили в князеві і княжій організації держави
єдино можливу організаційну форму суспільности. Тому ідеологія дру
жинника, чи то неукраїнця (бо й такі були), чи українця ставала одним з
ідеологією княжою, а суспільність була позбавлена якраз тих елементів,
які могли б формувати творчу опозицію.
Так, отже, можна сказати, що чинником ініціятиви і державно-творчим
- був князь і його дружина. Та це не були два окремі чинники, що часом
могли би стати проти себе; це був один чинник, зв'язаний спільними зма
ганнями і спільними інтересами. Дружини поза князем не існувало, якісь
„земські" бояри можуть існувати тільки в фантазії, бо в дійсності їх не
було. Тому, коли в часах Київської держави, чи точніше в XII ст., якийсь
князь переходив добровільно чи недобровільно на інший стіл, то з ним
108