Basic HTML Version
II
Отже, ні напади кочовиків, ні зажерливі сусіди не були властивою і
єдиною причиною упадку Галицько-Волинської держави. Навпаки, князь
Лев Данилович при татарській допомозі зміцнював свою державу, І хоч
його наступники виступили вже проти татар, та не знаємо з історії, щоб
татарешка Орда якимось особливим способом і з особливою силою
мстилася за це на нашій державі. Не тому, звичайно, щоб вона цього не
хотіла зробити, радше не ставало їй сил, бо Орда в тому часі вже не від
значалася давньою могутністю. Тяжкі внутрішні усобиці в лоні самої
Орди, що її спричиняв у 1290-их роках Ногай у боротьбі з ханами, вичер
пували її, і XIV століття є свідком повільного розпаду Золотії Орди, що
згодом поділиться на Казанську і Кримську. Так само сусіди нападали на
Україну і в давніших часах; але розумна політика галицько-волинських
князів зуміла так влучно посувати події на шахівниці політичних консте-
ляцій, що майже завжди проти одного ворога знаходився другий (проти
литовців - німецький орден меченосців, проти поляків - татари тощо).
Значить, причини лежать глибше, у самій суспільності чи її організації, і
на ці моменти слід звернути пильну увагу.
Дуже цінне світло на наше питання кидає українська історіографія кня
жих часів загалом і Галицько-Волинської держави зокрема. Не місце тут
входити в докладну аналізу надзвичайно складних питань староукраїн
ської і загалом східньо-европейської історіографії; вкажемо лише корот
ко, оскільки це конечне для нашої теми, на основні й характеристичні її
риси, які віддзеркалюють просто ідеально цілу конструкцію староукраїн
ської суспільносте. Це хибне уявлення або, м'яко кажучи, не зовсім точ
не, коли ми уявляємо собі переважно монахів, як творців української іс
торіографії. Насправді було так, що авторами наших літописів були якраз
світські люди, і то княжі дружинники, зв'язані якнайтісніше зі своїми
князями. Наша тодішня історіографія, чи як ми її звемо - літописання
була зовсім неподібна до західньо-европейської. На Заході помічаємо в
тих часах два роди історичних творів, коли дивитися з погляду їх автор
ства: 1) офіційні, цісарські й королівські літописи, які нотували події, по
в'язані з особою монарха, і найважливіші державні справи і 2) історичні
твори, яких автором було спершу феодальне лицарство, опісля ж навіть
„третій" міщанський стан. У нас натомість другого роду історіографії зо
всім нема. Оскільки літописи писалися в монастирях (точніше: в Печер-
ськім монастирі, а тільки вийнятково в інших, як от Михайлівський), то
вони не відбігали від загально ідеологічного образу цілого українського
літописання. Те, що ми призвичаєні бачити в західньо-европейській історі
ографії, себто, що другий її рід насвітлює події зі становища станів, зо
всім не виступає в Україні. Коротко кажучи: українське громадянство,
якщо під ним розуміємо чинники, незв'язані безпосередньо з князем, або
не цікавилося зовсім історією і не писало її, або (у випадках, коли її писа
ли монахи) ні в чому не відбігало від ідеології офіційного княжого літо
писання. Одним словом, неофіційної історіографії в старій Україні, отже,
106