Basic HTML Version
вільною, суверенною Державою Українського Народу!" прозву
чали шанобливо й могутньо. Левко Килимник, що читав Універсал
в селі, як пише Костюк, „зупинився й перевів дух, мабуть від хвилю
вання. Люди стояли тихо, ніби ще чогось чекали. Левко продов
жував читати, що нашому урядові наказано почати мирові
переговори з Центральними державами, організувати оборону
краю від різних, у тому числі й більшовицьких напасників,
робітникам запровадити восьмигодинний робочий день, землю
негайно, ще до весняної сівби, розподілити між селянами. ..
Почувши це, — продовжує Костюк, — ваші селяни полегшено
зідхнули. Вони, власне, на цю заяву й чекали. Ага, таки поділять...
до весни, гомоніли між собою. Коли Килимник закінчив закликом
зберігати спокій, порядок, організувати народну міліцію й
захищати всіма силами свої завоювання і права, то почулися
схвальні відгуки і готовість до праці" (стор. 34).
Але тут несподівано через кілька місяців прийшли вістки, що
Українська Центральна Рада, обрана селянами, робітниками,
солдатами та інтелігенцію, більше не існує. Німці, мовляв,
розігнали її. „Нема більше Української Народної Республіки.
Є — Україна. На її чолі стоїть гетьман". Швидко скасовано і
земельні комітети та закони, видані Центральною Радою. Село тим
часом, як пише Костюк, „причаїлось у чеканні".
Цей стан збентежив і автора і в його свідомості запанував хаос.
Він пише: „Як воно так: Центральна Рада підписала з німцями мир,
запросила їх, як дружню державу на допомогу, а вони прийшли і її
розігнали. Чому? Що поганого людям вона зробила? Нас ніхто від
імени Центральної Риди не бив, не арештовував, не розстрілював.
То в чому ж справа? Але, одночасно, гетьман на чолі України"
імпонував авторові. „Щойно засвоєні Шевченкові слова —
Оживуть гетьмани в золотім жупані,
Прокинеться доля, козак заспіва...
—
звучали звабливо й ніби актуально. А може це початок здійснення
Шевченкового пророцтва? Цікаво, що ж воно буде насправді?"
(стор. 35).
Ще більше збентеження пережив Костюк восени 1919 року.
Було тоді справді тривожно й непевно. Війна йшла на два чи три
фронти. У Кам'янці примістився уряд УHP і ЗОУНР, зібралося тут
багато різнофахової інтелігенції з усіх областей України, в тому
числі і з Галичини. Тим часом на фронтах проходили трагічні події.
„Ми, учні, — пише автор, —менше це відчували й менше розуміли
ситуацію безвихіддя. Ми знали, що Україна є й повинна бути. Ми в
своєму хорі бадьоро виспівували: 'Вкраїно, мати, кат сконав!'"
(стор. 54).
134