Basic HTML Version
дочки з митними урядниками допоміг перейти всякі митарства і
пізнім вечором ми примістили їх в двох кімнатах підрядного
готелю в портовій дільниці та пообіцявши відвідати їх наступного
дня, подалися на свій човен в Каламакі. На жаль, наступний день
припав на суботу, так що всі уряди були нечинні, тож мені
прийшлося лише попрощатися з несподіваними земляками, а дочка
обіцяла знову зайти до них в неділю після того як відпровадить
мене на летовище в Атенах.
І от та сцена прощання часто стає мені перед очима і саме
вона спонукала мене поділитися тими радісними переживан
нями. Ми застали всіх в радісному настрої і щойно тоді дові
далися від них, що серед великої купи різнорідного барахла
були заховані дорогі технологічні речі, вивезені ще з Совєтського
Союзу, які мали становити фінансову базу їхнього життя. І ще
сьогодні бачу перед собою жінку, яка, тримаючи в руках невеличку
книжечку, промовила: „Дорога Оленко! Ви вчора зробили нам
незвичайну прислугу і ми не змогли би вам віддячитися, тому в
подяку прийміть цю книжечку. Коли ми вибиралися зі Львова в
невідоме, моя журба була, що станеться з тим немовлям-внуком,
тому я купила кілька дитячих книжечок, які мусіла опісля ховати
перед ізраїльськими властями. Одну з тих книжечок я вам дарую як
подяку і пам'ятку. Якщо у вас буде дитинка, тоді кожного разу,
читаючи їй ту книжечку, пригадуйте собі Львів і нас, незнаних, але
рідних". Відкривши те чепурне видання, ми знайшли ручно написану
присвяту: „Хоч невідомій, але рідній Оленці, яка нам багато добра
зробила — українська родина". Мабуть, не треба дивуватися, що в
тій ситуації відізвалися вражливі українські серця, викликуючи
спонтанно жіночі сльози радости.
Дальшою журбою цілої родини була думка, щоби якнайскор-
ше охрестити хлопчика. Не маючи при собі адреси якоїсь нашої
установи чи владики Корниляка в Мюнхені, я написав на куску
паперу німецькою мовою його прізвище та порадив їм, щоби,
приїхавши до Мюнхену, звернулися до поліції або будь-якої
німецької церкви, де вони, напевно, дістануть точну адресу.
Попрощавшися з ними, наступного дня (неділя) піднесений на
дусі я відлетів до Америки, а дочка обіцяла, відпровадивши мене на
летовище, знову їх відвідати. Щойно пізніше вона написала мені,
що тої неділі вона мусіла перемінити місце постою човна, тому того
дня вона не могла поїхати до Піреус, а приїхавши в понеділок,
довідалася від готелевого урядника, що наші земляки, не залишив
ши жодної інформації, вибралися з готелю в неділю вечором.
Хоч від того часу минає десять літ і дальша їх доля мені не
відома, але я дуже часто згадую ту незвичайну зустріч, а зокрема,
подивляю ту жінку-патріяршу, яка з неприхованим хвилюванням
130